[Платон. Держава. — К., 2000. — С. 271-297.]

Попередня     Головна     Наступна

Книга дев’ята

I. — Тепер, — вів я далі, — маємо приглянутись і до самої людини з тиранічної держави: як людина демократична перетворюється в тирана, що вона собою являє і як живе — злиденно чи щасливо.

 — Так, цього ми поки що не торкалися, — погодився Адімант.

 — А знаєш, — запитав я, — чого б мені ще хотілося?

 — Чого ж?

 — Мені здається, у нашій розмові ми не приділили належної уваги пожаданням. Які вони з себе і скільки їх? А коли це не з’ясовано, то годі сподіватись на повну ясність у тому, що ми збираємось розглянути.

 — Виходить, — сказав він, — ще не все втрачено.

 — Авжеж. Дивись-но, що я хочу тут з’ясувати. Справа ось у чому. З-поміж тих утіх і пожадань, які належать до необов’язково необхідних ¹, деякі видаються мені протизаконними, хоч вони, очевидно, і властиві для кожної людини. Але закони й ті кращі пожадання пов’язані зі здоровим глуздом. їх приборкують, і вони в одних людей або зникають зовсім, або їх залишається мало, і то ослаблених, а в інших — вони сильніші і їх більше.

 — Про які саме пожадання ти ведеш мову? — запитав Адімант.

 — Про ті, — відповів я, — які пробуджуються під час сну, коли головне начало душі спить — оте розумне й лагідне, а начало звіроподібне й дике, пересичене їжею й напоями, здиблюється і, відігнавши від себе сон, вирушає на пошуки потурань своїм забаганкам. Ти знаєш, що в такому стані воно готове зважитись на все, цілком забувши про будь-який сором і розсудливість. Як йому чогось заманеться, воно не зупиниться перед нападом на рідну матір, на будь-кого іншого з людей, богів або звірів, щоби зійтися з ними, воно осквернить себе яким завгодно кровопролиттям і не погребує жодною їжею. Одним словом, йому нічого не бракує ні в нерозважливості, ні в безсоромності.

 — Це правда, — погодився він.

 — А коли, гадаю, хтось сам по собі чистий серцем і вміє володіти собою, то, лягаючи спати, він пробуджує своє розумне начало, частує його на вечерю прекрасними думками й /272/ розмірковуваннями і таким чином доходить внутрішньої згоди, а пожадливе начало він ані не морить голодом, ані не пересичує його, щоб воно вгамувалося і не перешкоджало своїми радощами й прикрощами тому, що в людині найшляхетніше, — нехай воно саме по собі, у всій своїй чистоті поривається спостерігати й відчувати речі, які йому ще не знані — чи це щось із минулого, чи з теперішнього, чи з майбутнього. Так само та людина зробить лагідним своє несамовите начало, а не засинатиме з важким серцем, розгнівана на когось. Лише заспокоївши перші два начала, а третьому, у якому витає думка, давши волю, людина відпочиває. Ти знаєш, що в такому стані їй найлегше діткнутися правди, і тоді під час сну вона менш за все потерпатиме від усіляких беззаконних видінь.

 — Я цілком і повністю такої ж думки, — сказав він.

 — Однак, повівши про це мову, ми надто далеко відійшли від головного. Адже йдеться ось про що: якісь страшні, дикі й протизаконні пожадання цього виду гніздяться в кожному з нас, навіть у тих, хто виглядає на досить стриманого. Свідченням цього якраз і є наші сновидіння ². Зваж-но, чи слово моє доречне і чи ти погоджуєшся з ним?

 — Звичайно.

II. — Тож пригадай собі, як ми говорили про того чоловіка, що став демократом. Його ледь не з колиски виховував ощадливий батько, який цінував лише корисливі пожадання, а всі інші, які він вважав необов’язковими і які, на його думку, пов’язані тільки з забавою і прикрашанням життя, були для нього пустими. Хіба не так?

 — Так.

 — Потім, опинившись у світському товаристві, між людей вишуканих і переповнених пожаданнями, які ми тільки-но згадували, він переймається їхнім способом життя і починає відчувати потяг до всілякої розгнузданості, тому що батьківська скупість йому обридла. Але, маючи кращу природу від тих, хто його псує, він, пориваючись то в один, то в інший бік, затримується десь посередині між цими двома підходами до життя і, причащаючись, на його погляд, у міру до кожного з них, живе і не нікчемним життям, і не протизаконним, поступово стаючи ближчим до демократії, ніж до олігархії.

 — Така думка про людину цього типу, — мовив він, — існує вже віддавна.

 — А тепер уяви собі, — провадив я, — що цей чоловік уже в літах і в нього є юний син, якого виховано у звичаях його батька.

 — Уявляю. /273/

 — Далі візьми до уваги, що з тим сином скоїться те саме, що і з його батьком: його почне вабити до всілякої свавільності, яку ті, що підштовхують його до беззаконня, іменують не інакше як повною свободою. Батько ж і всі домашні допомагають йому дотримуватись у пожаданнях середини, а зваблювачі силкуються домогтися цілком протилежного. А коли ті страшні чародії й тиранотворці втрачають надію в якийсь інший спосіб обплутати юнака, вони примудровуються навіяти йому непогамовну пристрасть — нехай Ерос ³ владарює в ньому над усіма іншими жаданнями, за якими неминуче йдуть байдикування й марнотратство статків, тобто та пристрасть — ніби велетенський крилатий трутень. Гадаєш, у таких людей вона виглядає інакше?

 — На мою думку, ні, — відповів він, — лише так.

 — Отже, коли довкола тієї пристрасті бринять ще й інші пожадання, за якими не злічити духмяних кадінь і мазей, вінків та вин і тих нестримних утіх, що звичні за такого спілкування, вони, виплекавши і зміцнивши жало хтивості до краю, озброюють ним трутня, і тоді цей оборонець душі, охоплений шалом, немов божевіллям, жалить. І якщо він натрапить у молодій людині на якусь думку чи пожадання, які виглядають порядними і ще мають якийсь сором, то вбиває їх і відкидає від себе геть, аж поки не очистить ту людину від розважливості та не виповнить по вінця шаленством.

 — Ти детально описуєш появу тирана, — сказав він.

 — А хіба не через це, — запитав я, — вже віддавна кажуть, що Ерос — тиран?

 — Можливо.

 — Отже, мій друже, — допитувався я далі, — чи поведінка сп’янілого чоловіка така ж, як і в тирана?

 — Приблизно така.

 — А хто несповна розуму і втратив владу над собою, той намагається правити не лише над людьми, а й над богами ⁴ і сподівається, що зможе це робити.

 — Звичайно, — відказав він.

 — Людина, побожний чоловіче, перетворюється на справжнього тирана тоді, — мовив я, — коли чи то за своєю природою, чи то під впливом способу життя, чи одного й другого разом вона стає пияком, розпусником або ж меланхоліком ⁵.

 — Цілком слушно.

III. — Очевидно, саме так і народжується і саме такою є та людина. А як же вона живе?

 — Мабуть, — відповів він, — тут буде так, як і в тій забаві: «Ось ти й скажеш мені» ⁶. /274/

 — Скажу, — погодився я. — Бо думаю собі, що після цього в них будуть свята, галасливі походи всією ватагою, гулянки, а також гетери ⁷ і все інше з цього ряду, бо тиран Ерос, який поселився в їхніх душах, заправляє там геть усім.

 — Безумовно, — сказав він.

 — Тож чи не кільчиться там щодня і щоночі багато нових і жахливих пристрастей, які мають непомірно роздуті потреби?

 — Авжеж, кільчиться, і немало.

 — Отже, прибутки, якщо вони й були, дуже швидко обертаються видатками.

 — Та певно, що так.

 — А потім затяжні борги й продаж майна за безцінь?

 — То й що?

 — А коли все вичерпається, чи ж не доведеться тим пожаданням, які густо загніздилися й набрали сили в тих людях, заходитися дзижчати, а люди, — начебто їх штрикають жала різноманітних інших пристрастей, а надто жало того Ероса, довкола якого товпляться всі інші бажання, немов тілоохоронці, — так ось чи люди тоді не нетямляться й не шаленіють, розглядаючись, хто що має і що можна в когось відібрати підступом чи насильством?

 — Це зрозуміло, — відповів він.

 — У них пекуча потреба тягти зі всіх боків усе, що тільки можна, інакше їм довелося б терпіти страшні муки й страждання.

 — Авжеж, не інакше.

 — І хіба не так, як ті пожадання, що з’явилися в юнакові пізніше, пересилили попередні бажання і привласнили собі те, що їм належало, хіба не так само і той юнак почне вважати, що, оскільки він молодший від батька та матері, то повинен над ними мати перевагу, а отже — привласнювати собі їхнє майно, і коли розтринькає свою частку, заходиться черпати із батьківської?

 — І що з того? — запитав він.

 — А якщо батьки перешкоджатимуть цьому, чи ж він насамперед не спробує окрадати їх та ошукувати?

 — Спробує.

 — І якби йому це не вдалося, хіба потім він не пограбував би їх, не зупинившись і перед насильством?

 — Гадаю, так.

 — А коли літні батько і мати почнуть чинити опір і вдадуться до боротьби з ним, предивний ти чоловіче, то невже він зглянеться над ними й застережеться, щоб не припуститися якого-небудь учинку, що притаманний тиранам?

 — Щось я не дуже спокійний за долю батьків такого сина, — мовив Адімант. /275/

 — Але ж, Адіманте, присягаю Зевсом, невже ти гадаєш, що той парубок через яку-небудь нову приятельку, яка лише віднедавна стала для нього милою, але без якої він легко може обійтися, та почне бити рідну матір, яка з дитячих літ йому дорога й необхідна, чи через товариша в розквіті сил, який у нього щойно з’явився і в якому також немає особливої потреби, він підніме руку на немічного батька, що був йому не тільки найдорожчою людиною, а й найдавнішим приятелем, то невже ти гадаєш, що він міг би поставити своїх батьків у рабську залежність від тих, кого хотів би ввести до свого дому?

 — Так, присягаюся Зевсом, — відповів він.

 — Це, направду, велике щастя, — вигукнув я, — народити сина з нахилами до тиранії ⁸!

 — Дуже велике! — підхопив він.

 — А що, коли майно батька та матері буде зужите, а в їхньому синові вже нагромадився величезний рій забаганок, то чи не візьметься він тоді за стіни чужого будинку або чи не здере плаща з того, хто пізньої ночі вертає додому, і чи не обчистить потім якийсь храм? У всіх цих випадках його колишні думки про те, що гарне, а що ганебне, які він леліяв з дитинства і які вважав справедливими, тепер підкоряться пристрастям, що лиш недавно вирвалися на волю і які рояться довкола Ероса й перемагають усе з його допомогою. Раніше, поки він ще слухався законів і батька і був демократично налаштований, ті пристрасті давалися взнаки йому Лише в сновидіннях. Тепер же, коли Ерос здобув над ним необмежену владу, він назавжди стає таким наяву, яким бував інколи вві сні, і вже не стримається ні від убивства, ні від ненажерливості, ані від будь-якої провини, якою б страшною вона не була, бо в ньому живе й повністю владарює Ерос, який не визнає жодної влади й закону, а оскільки сам є самодержцем, то й того, у кому він поселився, підштовхує наче підвладну йому державу, до всіляких зухвалих вчинків, щоб за всяку ціну утриматись самому й утримати довкола себе ту буйну ватагу пожадань, які почасти наринули на людину ззовні від поганого товариства, а почасти зсередини від таких же пожадань, які були в ній і які вона звільнила, спустивши з прив’язі. Хіба не так виглядає життя подібної людини?

 — Авжеж, так, — відповів він.

 — І якщо людей такого типу, — додав я, — у державі небагато, а вся решта громадян — це порядні люди, тоді ті забираються геть у чужі краї, де ведеться війна, і служать там тілоохоронцями якого-небудь тирана чи поповнюють собою наймані війська. А якщо подібні пожадання даються взнаки у час миру та спокою, то й на своїй батьківщині вони скоюють багато зла, хоч і дріб’язкового. /276/

 — Про яке зло ти ведеш мову?

 — А хоч би й про те, що вони крадуть, підкопуються під стіни, відрізають гаманці, роздягають перехожих, зазіхають на пожертви в храмах, продають людей у рабство. Трапляється, що вони висувають фальшиві звинувачення, а якщо вміють промовляти, то готові брехливо свідчити й брати хабарі.

 — Нічого собі дріб’язок! — вигукнув він. — Отак, ти кажеш, буває, коли таких людей небагато?

 — Авжеж, дріб’язок, — повторив я, — тому що в порівнянні з великим злом — це таки дрібниця, адже те все, коли йдеться про біду й нещастя для держави, — ніщо в порівнянні з тим, що має місце за тирана. А коли в державі набереться багато таких людей, та ще тих, хто намагається їх наслідувати, і вони відчують, що їх багато, тоді, оскільки народ зазвичай нерозсудливий, із їхнього середовища з’являється тиран, власне, ним стає той із них, хто сам у собі, тобто в своїй душі, носить найбільшого і найсильнішого тирана.

 — Звичайно, — сказав він, — такий чоловік і був би тираном з тиранів.

 — Ясна річ, якщо йому добровільно піддадуться, то нехай би вже так і було, але якщо йому чинитимуть опір, тоді, так само, як він вдався до насильства у випадку з батьком і матір’ю, він поведеться і з батьківщиною, якщо зуміє: привертаючи до себе нових сподвижників, віддасть їм у рабство свою стару любу вітчизнуматір ⁹, — як називають мешканці Криту батьківщину, — так виглядатиме його піклування про неї. І це було б кінцевою метою пожадань такої людини.

 — У цьому якраз вона й полягає, — зауважив Адімант.

 — Правда ж, — продовжував я, — ці люди і в особистому житті саме такі, перш ніж почнуть правити? Насамперед, хоч би з ким вони спілкувались, то або вимагають від інших підлабузництва й готовності до всіляких послуг, або, якщо в комусь мають потребу, самі стеляться тому під ноги, з усіх сил вдаючи щирих друзів, а коли свого доможуться, відразу ж стають як чужі.

 — Суща правда.

 — І так упродовж цілого життя вони ні з ким по-справжньому ніколи не дружать — завжди або панують над іншими, або перед кимось плазують, а свобода і справжня дружба для тиранічної натури так і зостаються незвіданими.

 — Авжеж.

 — Тож чи не слушно було б сказати про таких людей, що вони не заслуговують на довіру?

 — Чому ж не слушно? /277/

 — А ще вони вкрай несправедливі, якщо тільки в нашій розмові раніше ми правильно дійшли згоди, що таке справедливість.

 — А таки ж правильно, — відказав він.

 — Тоді спробуймо, — запропонував я, — про найгірший тип характеру загалом сказати так: ця людина і наяву така, як у тих сновидіннях, про які ми вели мову.

 — Цілком слушно.

 — А таким буває той, хто, маючи надзвичайно деспотичну натуру, досягає ні від кого не залежної влади, і чим довше він зберігає тиранію, тим більше стає саме таким.

 — Це неминуче, — озвався Главкон, прилучаючись до розмови.

IV. — Так ось, — провадив я, — чи той, хто виявиться найгіршим негідником, водночас не виявиться і найзлиденнішою, і найнещаснішою людиною? І чим довшою і більшою була б його одноосібна влада, тим більше й довше він залишався б таким насправді, хоча більшість людей на це дивиться по-різному.

 — Справді, — мовив Главкон, — усе виглядає саме так.

 — То хіба не правда, — вів я далі, — що людина тиранічного складу подібна до держави з тиранічним устроєм, а демократ відповідає державі демократичній, та й усі інші так само?

 — То й що?

 — Виходить, як держава ставиться до держави з огляду на доброчесність і щастя, так само й людина ставиться до людини?

 — Чому ж ні?

 — А як, пам’ятаючи про доброчесність, виглядає ставлення держави з тиранічним устроєм до держави, якою править цар і яку ми розглядали раніше?

 — Вони цілком протилежні одна одній, бо одна з них — найкраща, а друга — найгірша.

 — Я не запитуватиму, — сказав я, — яку з них ти маєш на оці в тому чи іншому випадку, — це зрозуміло. Але з огляду на їхнє щастя чи нещастя ти так само вважаєш чи інакше? Не будьмо ошелешені виглядом тирана, взятого самого по собі чи в оточенні небагатьох поплічників; нам треба розглянути державу в цілому, ввійшовши в неї, до всього приглянутись і, лише розібравшись як слід, висловлювати про неї свої думки.

 — Слушна вимога, — визнав він, — але ж зрозуміло кожному, що немає жалюгіднішої держави, ніж та, яку облаштовано по-тиранічному, і щасливішої від тієї, у якій при владі царі.

 — А якби й стосовно до людей я виступив із такою ж вимогою, — вів я далі, — чи не була б вона слушною, беручи до уваги, що, на мою думку, про них має право судити лише той, хто /278/ здатний душею відчути характер людини й збагнути його, а не дивитись, наче дитина, лише ззовні та дивуватися показній пишноті тиранів, розрахованій на враження сторонніх, тоді як потрібно вміти роздивитись і те, що за тим приховується? Мені здається, ми всі повинні б прислухатись до тієї людини, яка має право на власне судження, бо вона, скажімо, проживала разом з тираном в одному домі й приглядалась до нього зблизька у щоденному побуті і в його ставленні до кожного з челядників — там, де його найкраще можна побачити оголеним — без тих одінь, що ніби призначені для постановки трагедії, а також у часи небезпеки для держави — власне, така людина, яка все це бачила на власні очі й могла б, на наше прохання, розповісти, як виглядає щастя чи нещастя тирана порівняно з іншими людьми.

 — І ця вимога з твого боку була б надзвичайно доречною, — мовив він.

 — Якщо хочеш, — запропонував я, — ми будемо вдавати, що належимо до числа тих, хто має підстави робити відповідні висновки, або що ми вже зустрілись із такими людьми ¹⁰ — щоб мати когось, хто відповідав би нам на наші запитання.

 — Звісно, хочу.

V. — Тож підійди до цього, — сказав я, — ось із якого погляду: пригадай собі подібність між державою та людиною і за чергою бери під увагу в них що-небудь окремо і скажи, як воно впливає на стан і першої, і другої.

 — Про що, зокрема, йдеться? — запитав він.

 — Передусім, — відповів я, — коли говорити про державу, як ти назвеш її — вільною чи невільною, коли вона має тиранічний устрій?

 — Найбільш рабською з усіх, — мовив він, — які лиш можуть бути.

 — Але ж ти бачиш, що там є володарі й вільні люди.

 — Так, бачу, — погодився він, — але їх щось не густо, а вся держава в цілому, коротко кажучи, і все, що в ній найпорядніше, нидіють у ганебній і жалюгідній неволі.

 — Отже, — вів я далі, — якщо окрема людина подібна до своєї держави, то чи не мусить і в самій цій людині панувати такий самий порядок, чи не переповнена її душа безпросвітним рабством і слабкодухістю, а ті її частки, які були найпорядніші, хіба не перебувають у неволі, і чи не владарює в такій душі її найменше, але найпорочніше і найнавіженіше начало?

 — Безперечно, — сказав він.

 — Отже? Як ти назвеш таку душу — рабською чи вільною?

 — Звичайно, назву її рабською. /279/

 — Справді? Але ж рабська й тиранічно керована держава здебільшого не робить того, що хоче.

 — Ясна річ.

 — Отже, і тиранічно влаштована душа менше за все робитиме те, що їй забагнеться, якщо вести мову про душу як про цілість. її постійно збурюватиме і змушуватиме метатися туди й сюди те несамовите жало, тому вона завжди розгублена й сповнена каяття.

 — Авжеж.

 — Багатою чи бідною мусить бути держава, у якій панує тиранічний устрій?

 — Бідною.

 — Тож і тиранічно влаштована душа змушена бути завжди бідною й ненаситною?

 — Це так, — відповів він.

 — Отже? Хіба така держава й така людина не переповнені вічним страхом?

 — Ще й як!

 — А в якій іншій державі, на твою думку, можна знайти більше нарікань, стогонів, плачу й страждань?

 — У жодній.

 — Як ти гадаєш, чи в кому-небудь іншому того всього більше, ніж у людині деспотичній, доведеній до шалу своїми пожаданнями й пристрастями?

 — Ніколи в світі.

 — Очевидно, взявши все це й таке інше до уваги, ти дійшов висновку, що така держава — найнещасніша з усіх держав.

 — А хіба ні?

 — Так, звичайно. І ніяк інакше, — відповів я. — Але що ти скажеш про людину, схильну до тиранії, якщо те саме зауважиш і в ній?

 — Вона набагато нещасніша від усіх інших, — мовив він.

 — Ось тут ти припускаєшся помилки, — сказав я.

 — Як це? — здивувався він.

 — Мені здається, — пояснив я, — що та людина зовсім не найнещасніша.

 — А яка ж?

 — Мабуть, ще нещаснішою від неї видасться тобі ось яка людина...

 — Яка?

 — А така, — вів я далі, — яка, маючи від природи тиранічні нахили, не зможе звікувати свій вік десь у затишку, оскільки її спіткає нещастя — з волі якогось випадку стати тираном. /280/

 — На підставі того, що говорилось раніше, — сказав він, — я роблю висновок, що твої слова правдиві.

 — Так, — погодився я. — Але коли йдеться про такі речі, недостатньо лише загальних міркувань, потрібно таким же чином дуже пильно розглянути все. Адже тут розгляд стосується найголовнішого — доброго й поганого життя.

 — Цілком слушно, — визнав він.

 — Дивись-но, чи до ладу я кажу. На мою думку, розмірковування над цією справою треба розпочинати від...

 — Від чого?

 — Від кожного зокрема з тих людей, які в державі вважаються заможними, володіють великою кількістю рабів. Вони подібні до тиранів тим, що також панують над багатьма. Відмінність лише в тому, що в тирана невільників набагато більше.

 — Так, тут суттєва відмінність.

 — Мабуть, ти знаєш, що такі люди живуть безпечно й не бояться своєї челяді?

 — Чого ж би вони мали боятися?

 — Власне, нічого, — мовив я. — Але чи тобі зрозуміла причина?

 — Так, бо ця держава стоїть на захисті кожної окремої особистості.

 — Гарна відповідь, — мовив я на це. — Але ж! Якби хтось із богів вихопив одного такого чоловіка, у якого п’ятдесят або й більше рабів, та разом з жінкою й дітьми переніс його до пустелі, заодно прихопивши і все його майно та челядь, — туди, де ніхто із вільнонароджених людей не міг би стати на його захист, то, як ти гадаєш, яких побоювань і скільки б він зазнав страху за себе, за дітей і за дружину, якби їх усіх не вимордувала власна челядь?

 — Думаю, що дуже багато, — сказав він.

 — Виходить, йому довелося б запобігати перед деякими своїми рабами і власкавлювати їх щедрими обіцянками. Хоч би як йому цього не хотілося, відпускати їх на волю — тобто, стосовно своїх прислужників він сам перетворився б на підлабузника.

 — Мусив би, це неминуче, — сказав він, — бо інакше просто загинув би.

 — І що ж? Якби той бог, — провадив я, — та поселив довкола нього багатьох сусідів, які б не терпіли, щоб хто-небудь дозволяв собі неволити іншого, і якби такий потрапив їм до рук, то вони піддали б його найгіршому покаранню.

 — На мою думку, тоді він опинився б у ще більшій біді, — зауважив він, — якщо з усіх боків його стерегтимуть лише вороги.

 — А хіба не в такій самій в’язниці сидить і тиран, природу якого ми щойно розглянули? Адже він також сповнений численних /281/ і розмаїтих побоювань та пожадань. І хоч би всією душею того прагнув, лише йому одному в цілій державі не можна нікуди ані виїхати, ані кинути оком на щось із того, до чого охочі всі вільнонароджені. Більшу частину часу він сидить у своєму палаці, зачаївшись, як жінка, і заздрить іншим громадянам, коли хтось із них від’їжджає в чужі краї і зможе побачити щось добре, хіба ні?

 — Звичайно, так воно і є, — сказав він.

VI. — Справді? Але ще більше нещасть випадає на долю людини, яка внутрішньо погано влаштована і яку ти зовсім недавно визнав як найжалюгіднішу, — це, власне, та людина з тиранічними нахилами, яка, не зумівши прожити свій вік власним життям, а в силу певного збігу обставин змушена стати справжнім тираном і, не маючи жодної влади сама над собою, спробувала правити іншими, — цілком так, якби хто-небудь, кволий тілом, не вміючи позбутися власних недуг, жив не в затишку усамітнення, а був змушений проводити життя в постійних змаганнях і боротьбі з іншими людьми.

 — Так, тут надзвичайна подібність, — погодився він, — і ти, Сократе, слушно кажеш.

 — Правда ж, любий Главконе, — вів я далі, — тиранове життя гірше від стану, винятково безрадісного навіть у порівнянні з тим, який ти визначив як життя найважче?

 — Безумовно, — відповів він.

 — Тож, може, хтось так і не думає, але воно саме так і є — хто справжній тиран, той і справжній раб найбільшого приниження і рабства. А ще, до того ж, підлабузник найпорочніших людей. Такий чоловік зовсім не задовольняє своїх бажань, саме йому завжди чогось не вистачає, у світлі правди, якщо хтось зуміє прозирнути всю його душу, він виявляється дійсним злидарем. Упродовж цілого життя його гнітить страх, він постійно здригається і сповнений безупинних страждань, якщо його стан подібний до стану держави, якою він править. А подібність між ними є, хіба ні?

 — І дуже велика, — відповів Главкон.

 — Отже, крім цього, додаймо такій людині ще й те, що ми сказали раніше: вона через свою владу над іншими неминуче мусить стати заздрісною, підступною, нездатною до дружби й безчесною, їй доведеться живити й повністю підтримувати всіляке зло, і від цього всього вона почуватиметься дуже нещасною, а потім доведе до такого стану і своє найближче оточення.

 — Тут усяк, хто має розум, не перечитиме тобі, — зауважив він.

 — Тоді не гаймо часу! — вигукнув я. — Адже в нас уже ніби зголосився суддя, який про все виносить присуди. Ось ти й /282/ вирішуй: хто, на твою думку, посяде перше місце, коли йдеться про щастя, хто — друге і так далі за чергою з п’яти представників — царського устрою, тимократії, олігархії, демократії і тиранії.

 — Рішення доволі легке, — сказав він. — Бо так, у якому порядку вони з’являлися перед нами, у тому ж порядку я їх і розставляю, немов театральні хори ¹¹, беручи до уваги доброчесність і порочність, щастя і його протилежність.

 — Тож винаймімо провісника, — запропонував я, — або ж я сам повинен оголосити, що син Арістона ¹² ухвалив вважати найщасливішим найдоброчеснішого і справедливого мужа, а таким є муж найбільш царський, який передусім царює над самим собою, найнещасніший же для нього той, хто найпорочніший і найнесправедливіший, тобто людина тиранічного складу, яка й сама для себе була б найбільшим тираном і щосили тиранила б свою державу?

 — Нехай буде по-твоєму, так і оголошуй, — сказав він.

 — Чи ж маю, крім того, додати, — запитав я, — що все це саме так і є, незалежно від того, приховують люди чи не приховують свої характери перед усіма іншими людьми й богами?

 — Додай і це, — погодився він.

VII. — Ну, добре, — мовив я. — Нехай це буде нашим першим доказом. А другим має бути ось цей, якщо він має якесь значення.

 — Що ж це за доказ?

 — Так як держава, — почав я, — ділиться на три стани, так само й душа кожного зокрема складається з трьох начал ¹³, і тут, як мені здається, можна знайти ще один доказ.

 — Який саме?

 — А ось такий: якщо в душі є три начала, то мені здається, що їм відповідають і три види утіх — кожне начало має свій вид. Так само діляться пожадання і внутрішній устрій.

 — Про що ти? — запитав він.

 — Ми вели мову, що одне начало — це те, за допомогою якого людина пізнає, друге — за допомогою якого вона розпалюється гнівом, а третє настільки багатогранне, що ми не змогли дати йому якоїсь одної, притаманної лише для нього назви, а нарекли його за тією ознакою, яка в ньому має найбільший і найсильніший вияв, тобто за пожадливим началом, з огляду на нестримність його жадань їжі, питва, любовних утіх і всього іншого, що з

[ цим пов’язане; сюди ж належить і хтивість до грошей, бо саме завдяки їм можна заспокоїти подібні пожадання.

 — Авжеж, наша назва дуже слушна, — мовив він.

 — А якби ми заявили, що й насолода цього начала, і його прив’язаність стосуються вигоди, то найбільш вдало виділили б /283/ його головну особливість, оскільки щоразу було б зрозуміло, про яку частину душі йдеться. І хіба не доречно було б назвати це начало грошолюбним і корисливим?

 — На мою думку, так, — відповів він.

 — І що ж? Чи не сказати б нам, що несамовите начало цілковито поглинуте прагненням до утвердження своєї сили, постійного перемагання, здобуття імені й слави?

 — Навіть дуже.

 — Тож якби ми назвали його шанолюбним і налаштованим на вічне суперництво, це звучало б не так уже й погано?

 — Безумовно.

 — А те начало, за допомогою якого ми пізнаємо, то кожному зрозуміло, що воно цілком і повністю завжди поривається до пізнання істини, тобто того, у чому вона полягає, а про гроші й славу йому не йдеться взагалі.

 — Жодним чином.

 — Тож якщо ми назвемо його замилуванням у знаннях, філософії, то це відповідатиме правді?

 — Чому ж ні?

 — Виходить, — провадив я, — в одних людських душах панує одне начало, а в інших — інше, це вже як випаде?

 — Так, — відповів він.

 — Саме тому перш за все потрібно сказати, що існує три типи людей: любомудри, тобто філософи, шанолюбці й користолюбці.

 — І що існує три види утіх, і кожний з них відповідає окремому людському типу.

 — Звичайно.

 — А чи знаєш ти, — вів я далі, — що коли б тобі закортіло розпитати по черзі кожного з таких людей, яке життя з тих трьох типів найприємніше, то кожен з них найбільше вихвалятиме своє власне? Ділок скаже, що в порівнянні з грошовим зиском утіха, пов’язана з виявом пошанування чи з набуттям знань, не має жодної вартості, хіба що з того всього щось може обернутися прибутком.

 — Це правда, — мовив він.

 — А що ж шанолюбець? — запитав я. — Хіба він не вважає, що задоволення, яке дістають за гроші, — це щось грубе, з поганим присмаком, а втіха від набуття знань, коли якась наука не приносить слави, — це просто дим і нісенітниця?

 — Авжеж, вважає, — мовив він.

 — А філософ, — допитувався я, — невже він, як ми собі уявляємо, не має за ніщо всі інші втіхи порівняно з тією, яку дає /284/ пізнання істини — в чому вона полягає: постійне дослідження предмета своїх зацікавлень, а отже й розширення знань; і невже він не заявляє при цьому, що решта втіх дуже віддалена від справжньої насолоди; отож, не відчуваючи потреби ще в якихось там задоволеннях, хіба лише в тих, що їх неможливо уникнути, він, власне, й називає їх справді необхідними.

 — Це треба добре знати, — сказав він.

VIII. — Тож коли, — вів я далі, — суперечать одне одному не тільки задоволення людей тих типів, а й самі способи життя кожної такої людини — не з огляду на те, чиє існування краще, а чиє — гірше, а лишень беручи до уваги те, що взагалі приємніше й менш прикре, як ми дізнаємось, хто з них говорить найближче до правди?

 — Я, — сказав він, — не дуже вмію цього дошукуватись.

 — А ти поглянь ось так. На що має спиратися судження, якщо маємо намір судити добре? Хіба не на досвід, розум і докази? Чи, може, є якесь краще мірило, ніж вони?

 — Та звідки!

 — Тож дивися: перед нами трійка згаданих мужів, а котрий із них володіє найбільшим досвідом у всіх тих утіхах, про які ми вели мову? Чи користолюбець, коли пізнає в науці саму істину, якою вона є, видається тобі досвідченішим у втіхах від пізнання, ніж філософ, обізнаний із задоволенням, яке дарує грошовий зиск?

 — Різниця тут велика, — сказав він, — бо філософ мусить скуштувати як перших, так і других утіх ще з самого дитинства. А користолюбець, навіть якщо природа обдарувала його здібностями пізнавати те, що існує, не обов’язково повинен відчути смак цього задоволення й переконатися з досвіду, яким солодким воно є; більше того, навіть якби він прагнув пізнати його, це виявилося б для нього дуже нелегкою справою.

 — Іншими словами, — зауважив я, — любитель мудрості набагато переважає любителя зиску своєю досвідченістю в обох різновидах утіх.

 — Авжеж, набагато.

 — А як стосовно шанолюбця? Чи філософ менш досвідчений у задоволенні від виявів шани до себе, ніж той — у задоволенні від розумного мислення?

 — Але ж шана, — відповів він, — слідує за всіма, хто тільки досягне того, чого прагнув. Тому і багач, і мужня чи мудра людина втішаються пошануваннями багатьох. Отож, усі вони знають з досвіду, що то за втіха від людської шаноби. А яку втіху дає споглядання буття, цього скуштувати не може ніхто, окрім філософа.

 — Отже, завдяки досвідченості, — додав я, — серед тих людей філософ буде найкращим суддею? /285/

 — Безумовно.

 — І він один матиме досвідченість у поєднанні з розумом?

 — То й що?

 — Також те знаряддя, яке потрібне для того, щоб судити, не є знаряддям ні корисливця, ні шанолюбця, а тільки філософа?

 — Яке знаряддя?

 — Ми десь говорили, що судити треба за допомогою доказів. Хіба не так?

 — Так.

 — А докази — це ж і є знаряддя передусім філософа!

 — Певна річ.

 — Виходить, якби підставою для найкращих суджень про речі, які підлягають судові, були багатство і зиск, то будь-яка похвала чи огуда користолюбця неминуче виявлялися б найближчими до правди.

 — Звичайно.

 — А якби судити, беручи до уваги шану, перемоги й мужність, то чи не були б тоді слушними судження людей шанолюбних і перекірливих?

 — Безперечно.

 — А коли судити, керуючись досвідченістю й розумовими доказами?

 — Те, що схвалює людина, залюблена в мудрість і докази, саме й має бути якнайправдивішим, — сказав Главкон.

 — Отже, коли існують три види втіх, то вид, який належить тій частині душі, з допомогою якої ми пізнаємо, буде найвищим, і життя людини, у якій це начало панує над іншими, буде найприємнішим?

 — Ще б пак! — вигукнув він. — Недарма ж так вихваляє своє життя людина мисляча — головний суддя в цій справі.

 — А якому життю відводить вона друге місце, — запитав я, — і які втіхи вважає другими з черги?

 — Зрозуміло, що ті, якими насолоджується муж войовничий і шанолюбний, бо вони йому ближчі, ніж утіхи добувача грошей.

 — Очевидно, останнє місце посідають утіхи людини корисливої і грошолюбної.

 — Ясна річ, — сказав він.

IX. — Таким чином, ніби відбулося двоє змагань і двічі людина справедлива брала гору над несправедливою. А третім буде змагання олімпійське на честь Зевса-Олімпійця і Спасителя ¹⁴. Зауваж, що втіхи всіх інших, окрім людини мислячої, не цілком справжні, вони нечисті й радше нагадують малюнки-начерки — /286/ це, здається, я чув від когось із мудреців. А це вже було б найбільшою і найголовнішою поразкою.

 — Ще б пак! Але що ти маєш на увазі?

 — Я дійду до того, — відказав я, — якщо ти відповідатимеш, шукаючи разом зі мною.

 — Тож запитуй, — мовив він.

 — Скажи-но, — почав я, — чи не погодимось ми, що страждання протилежне задоволенню?

 — Без сумніву.

 — Ти згоден? То, може, зійдемось і на тому, що існує якийсь такий стан, у якому ні радості, ні смутку?

 — Існує, звичайно.

 — А посередині між ними обома буває особливий спокій душі стосовно як першого, так і другого? Чи ти вживаєш тут іншої

назви?

 — Ні, такої, — відповів він.

 — А чи не пригадуєш собі, — допитувався я, — які слова найчастіше вживають хворі, коли нездужають?

 — Які саме?

 — Вони кажуть, що немає нічого приємнішого, ніж здоров’я, але до хвороби вони не розуміли, що бути здоровим — це найприємніша річ.

 — Пригадую, — мовив він.

 — Очевидно, ти чув, як ті, хто терпить немилосердні муки, кажуть, що найприємніше над усе, коли вщухають болі?

 — Чув.

 — І в багатьох інших таких самих випадках, гадаю, ти помічав, що люди, які зазнають біди, вихваляють як найбільшу втіху не якісь там радощі, а вирятування від біди і той спокій, який після неї настає.

 — Бо, може, тоді, — сказав він, — власне, спокій стає бажаним і приємним.

 — А коли хто-небудь перестає втішатися, такий спокій після радощів видаватиметься прикрим.

 — Напевно, — мовив він.

 — Отже, те, що міститься, як ми щойно сказали, посередині між двома крайнощами, тобто спокій, то він за певних обставин буває і одним, і другим: стражданням і радощами.

 — Очевидно.

 — Чи ж можливо, аби щось, не будучи ні одним, ні другим, ставало і тим, і тим?

 — На мою думку, ні. /287/

 — А втіха, що з’являється в душі, і смуток — це певний рух. Чи не так?

 — Так.

 — А хіба не виявилось щойно, що те, що не є ні втіхою, ні стражданням, — це спокій, який перебуває посередині між ними?

 — Виявилось.

 — Тож чи буде правильно вважати відсутність страждання втіхою, а відсутність втіхи — стражданням?

 — Нізащо в світі.

 — Отже, такого ніколи не буває, воно лиш так видається, — провадив я, — спокій тільки тоді сприймається як утіха, коли його порівняти із стражданням, а коли його зіставити з утіхою, він виглядатиме як страждання. Але в цих уявленнях нема нічого спільного із справжньою втіхою — сама лиш мана.

 — Принаймні так випливає з нашого розмірковування, — сказав він.

 — Тоді спробуй розглянути ті втіхи, — додав я, — які не виникають із страждань, щоб тобі часом не спадало на думку, що ніби сама природа влаштувала так, що втіха — це припинення страждання, а страждання — це припинення втіхи.

 — Де ж ті втіхи, про які ти говориш? — запитав він. — І які вони?

 — Їх багато, — мовив я, — і, до того ж, різнорідних, але було б найкраще, якби ти захотів розглянути втіхи, пов’язані з нюхом ¹⁵. . Вони ж бо з’являються раптово з нечуваною силою, хоча раніше людина не зазнавала жодних страждань, а коли вони зникають, то не лишають по собі ані найменшої гризоти.

 — Щира правда, — мовив він.

 — Отже, ми не вважатимемо, що чиста втіха — це вирятування від страждання, а страждання — це припинення втіхи.

 — Ні ж бо.

 — Проте, — продовжував я, — так звані втіхи, які сповнюють нашу душу за посередництвом тіла, — а таких, мабуть, більшість і вони чи не найсильніші, — якраз і належать до того виду, тобто вони означають якесь вивільнення від страждань.

 — Авжеж, вивільнення.

 — А правда ж, так само виглядає все і з передчуттями, які ніби випереджають майбутні втіхи і страждання, бо породжуються з їхнього очікування?

 — Так само.

X. — А знаєш, — запитав я, — що вони собою являють і до чого найбільше подібні? /288/

 — До чого? — перепитав він.

 — Чи не вважаєш ти, — вів я далі, — що в природі таки існують верх, низ і середина?

 — Авжеж, вважаю.

 — У такому разі чи тобі не здається, що людина, яка підносилася б з долу до середини, думала б про себе не що інше, як те, що вона рухається вгору? А якби зупинилася посередині й оглянулася, звідки це її сюди занесло, то хіба думала б щось інше, окрім того, що вона вгорі — бо не бачила б, яке те «вгорі» насправді?

 — Присягаю Зевсом, — сказав він, — як на мене, така людина не могла б мати іншої думки.

 — А якби її знову понесло назад, — мовив я, — то вона вважала б, що мчить донизу, і мала б слушність.

 — Авжеж.

 — Отже, того всього вона зазнавала б тому, що не має досвіду, що насправді є верх, середина й низ?

 — Це зрозуміло.

 — Тож чи не міг би ти здивуватися, якби люди, що не дійшли істини відносно багатьох інших речей, не мали про це тверезих думок? Те ж саме стосується втіхи, страждання і того, що між ними, отже, коли людей відкидає до страждань, вони думають правильно і справді зазнають бід, а коли їх відносить від страждання до проміжного стану, вони ловлять себе на думці, що починають відчувати заспокоєння і втіху. А це так, ніби вони, дивлячись на сіре, порівнювали його з чорним і при цьому нічого не знали про біле — так само вони помиляються, переводячи погляд із страждання на його відсутність і не знаючи справжнього задоволення.

 — Присягаюсь Зевсом, — відповів він, — мене б це зовсім не здивувало, скоріше б я здивувався, якби цього не було.

 — Поміркуй-но ось над чим, — додав я, — хіба голод, спрага і тому подібне не є станом відчуття якоїсь порожнечі в тілі?

 — То й що?

 — А незнання й нерозуміння — хіба це не та сама порожнеча у стані душі?

 — Та сама — і навіть велика.

 — Виходить, і той, хто їсть, і той, хто набуває розуму, заповнюють таку порожнечу?

 — Виходить.

 — А яке заповнення було б ближчим до справжнього — те, яке менше відноситься до дійсності, чи те, яке більше? /289/

 — Зрозуміло, що те, яке більше.

 — А як ти вважаєш, який рід речей має в собі більше чистого буття? Може, такий, наприклад, як страви, напої, приправи, всіляка пожива, чи це буде якийсь вид, до якого належать правдива думка, знання, розум і взагалі будь-яка досконалість? Думай же про це ось яким чином: те, яке подібне до того, що завжди незмінне, безсмертне й близьке до істини, і саме таке ж і в чомусь такому виникає, — чи не видається воно тобі більш дійсним, ніж те, що причетне до вічно змінного й смертного, що саме схоже на нього і з чогось подібного постає?

 — Існує велика різниця, — сказав він, — між чимось таким і тим, що завжди незмінне.

 — Хіба сутність змінного ¹⁶ причетніша до буття, ніж до пізнання?

 — Аж ніяк.

 — Отже? Виходить, вона причетніша до істини?

 — Також ні.

 — Якщо ж вона менш причетна до істини, то чи не менше заодно й до буття?

 — Неодмінно.

 — Отже, в цілому різного роду піклування про тіло має в собі менше істини та буття, ніж піклування про душу?

 — Набагато менше.

 — А чи не вважаєш ти, що так само є і з тілом у порівнянні з душею?

 — Вважаю.

 — Виходить, те, що наповнюється речами більш дійсними і яке саме більш дійсне, справді наповнюється більше, ніж те, яке наповнюється речами менш дійсними і що воно саме менш дійсне?

 — А як же інакше?

 — Якщо ж наповнення тим, що відповідає природі, приносить приємність, то в такому разі те, що справді наповнюється чимось більш дійсним, має більш дійсно і більш правдиво тішити нас істинним задоволенням, а те, що вбирає в себе речі менш дійсні, наповнює менш правдиво і менш надійно й відповідно дарує менш певну і менш правдиву втіху.

 — Це неминуче, — мовив він.

 — Отже, у кого немає нічого спільного з розсудливістю й доброчесністю, хто постійно проводить час у бенкетах і в інших подібних розвагах, і в цьому полягає увесь його досвід, того, ясна річ, відносить тільки донизу, а потім знову до середини, і ось на такому просторі зони блукають усе своє життя. Вони ніколи не переступали ті межі й ніколи не споглядали того, що справді /290/ високе, не підносились до нього, і ніколи по-справжньому не наповнювались тим, що існує, не зазнавали непідробного й чистого блаженства; вони, як та худоба, завжди дивляться вниз, похиливши голову до землі й до столу. Вони пасуться там, обжираються і паруються, а що кожен з них хоче мати того більше, ніж інші, то хвицають один одного, буцають залізними рогами й забивають на смерть копитами. І це все через те, що не наповнюють вони нічим справжнім ні того, що в них самих є, ні того, що в них служить тому заслоною ¹⁷.

 — Відповідаєш, ніби оракул, Сократе, — сказав Главкон, — а найкраще змальовуєш життя більшості.

 — Тож чи не мусять бути в таких людей і втіхи змішані із стражданнями, хоч вони, очевидно, тільки примарливі образи справжньої втіхи, які при зіставленні з нею набирають її барв, тому й видаються настільки вражаючими, що доводять немудрих людей до нестямності, у шаленців викликають палку закоханість, пов’язану з ними, і ті розпочинають через них чвари: саме так, як стверджує Стесіхор, під Троєю билися мужі лише за видиво Єлени, не знаючи її справжньої ¹⁸?

 — Безумовно, — відповів він, — щось подібне мусить бути й тут.

XI. — Отже? А хіба з несамовитим началом нашої душі відбувається не те саме? Коли хтось керується одним тим началом і діє або із заздрощів, бо честолюбний, або вдається до насилля через пристрасть до перекірливості, або впадає у гнів, бо має тяжку вдачу, і, не слухаючи розуму й не думаючи про наслідки, прагне знайти заспокоєння лише в почестях, перемозі й несамовитості?

 — Так мусить бути й із цим, — сказав він.

 — То й що? — вів я далі. — Може, маймо відвагу й скажімо, що навіть і ті пожадання, які пов’язані з корисливістю і перекірливістю, якщо їх супроводжують пізнання й розум і з їхньою допомогою вони домагаються втіх, удовольняючись тими, які вивіряє розумне начало, і якщо вони зуміють усе ж осягнути втіхи найбільш правдиві — наскільки такі пожадання спроможні взагалі осягати справжні втіхи — бо вони йшли за правдою і можуть зазнавати споріднених із собою втіх, тому що те, що для кого-небудь краще, те з ним і найбільше споріднене.

 — Так, споріднене найбільше, — відповів він.

 — Отже, коли ціла душа йде за своїм філософським началом, не будучи пошматована внутрішньо, то кожна її частина має можливість не лише робити все інше по справедливості, а й знаходити в цьому свої, властиві для кожної з них зокрема, втіхи, найкращі і, наскільки це можливо, найправдивіші. /291/

 — Саме так.

 — А коли візьме гору якесь інше начало, тоді йому буде не під силу навіть собі відшукати притаманну йому втіху, але, незважаючи на це, воно змушуватиме й решту начал гнатися за чужою їм і неправдивою втіхою.

 — Цілком правильно, — мовив він.

 — Отже, те, що найбільш віддалене від філософії й розуму, перш за все й може викликати такий стан?

 — Перш за все.

 — А найбільш віддалене від розуму хіба не те, що віддалене від закону й порядку?

 — Ясна річ.

 — І хіба не виявилось, що найдалі від цього відбігають еротичні й деспотичні пожадання?

 — Авжеж.

 — А найближчі до нього пожадання царствені й чеснотливі?

 — Звичайно.

 — Тому, гадаю, від справжньої і властивої собі втіхи найдалі опиниться тиран, а найближче до неї перебуватиме цар.

 — Безперечно.

 — Отже, тиран житиме найменш приємним життям, а цар — найприємнішим.

 — Безсумнівно.

 — А чи знаєш, — запитав я, — у скільки разів менше втіх у житті тирана, ніж у царя?

 — Може б, ти це сказав? — мовив він.

 — У зв’язку з тим, що, здається, існує три види втіх: один — правдивого походження, а два — вдавані, тиран, уникнувши закону й розуму, переступив межі й далеко заглибився у володіння несправжніх задоволень, там і живе в оточенні якихось рабських утіх, що для нього немов тілоохоронці, а наскільки зменшилось його втішання життям, то навіть нелегко сказати — хіба що таким чином...

 — Яким? — запитав він.

 — Після олігархічної людини тиран посідає десь третє місце, а середина між ними належить демократові.

 — Так.

 — Виходить, він, коли вести відлік від олігарха, має справу хіба що з уже третім відбитком справжньої втіхи, якщо те, що ми сказали раніше, — правда.

 — Так і є.

 — Але ж олігархічна людина, якщо вести відлік від людини царственої, також третя з ряду, коли останню ми вважатимемо за одне й те саме з людиною аристократичною. /292/

 — Звісно, третя.

 — Отже, тиран, — сказав я, — у порівнянні з тим, хто віддалений на три особи, вдовольняється втіхою ще втричі меншою від справжньої.

 — Очевидно.

 — Таким чином, ця примарна подібність утіхи, що доступна тиранові, за розміром, здається, відповідала б [квадратній] площині, — сказав я.

 — Авжеж.

 — А за допомогою квадрата й куба стає зрозуміло, яка відстань відділяє тирана від царя.

 — Це зрозуміє той, — сказав він, — хто вміє рахувати.

 — Отже, якби хтось заходився у зворотному порядку визначати, наскільки цар віддалений від тирана з огляду на істинність утіхи, то, довівши до кінця множення, він виявить, що цар живе у сімсот двадцять дев’ять разів приємніше від тирана, а той у стільки ж разів гірше.

 — Ти виконав нечуване обчислення, — захоплено мовив він, — показавши велику різницю між цими двома типами людей, тобто між людиною справедливою і несправедливою, у тому, що стосується утіх і прикрощів.

 — Авжеж, це обчислення правильне й цілком відповідне, — погодився я, — воно підходить до життів кожного з них, якщо тільки їм відповідають і дні, і ночі, і місяці, і роки ¹⁹.

 — Так, вони їм відповідають.

 — Отже, якщо настільки вище стоїть добра і справедлива людина порівняно з людиною підлою й несправедливою, коли мова йде про задоволення, то навіть важко уявити, як безмірно переважатиме вона її благовидністю свого життя, його красою і доброчесністю.

 — І справді, важко уявити, присягаюсь Зевсом! — вигукнув Главкон.

XII. — Гаразд, — сказав я. — Коли вже у своїх розмірковуваннях ми дісталися аж сюди, повернімось до того, про що ми говорили на початку і через що ми тут опинилися. Десь тоді йшлося про те, що людині цілковито несправедливій вигідно бути несправедливою, якщо її вважають за справедливу. Хіба не так було сказано?

 — Авжеж, так.

 — А тепер, — провадив я, — поміркуймо над цим твердженням, якщо ми вже погодились, що є несправедливе і справедливе діяння і яке значення має те й те.

 — Як поміркувати? — запитав він. /293/

 — Ми створимо словесний образ людської душі, щоб той, хто тоді це стверджував, побачив, про що він, власне, говорив ²⁰.

 — І який же буде цей образ? — запитав Главкон.

 — Він чимось нагадуватиме тих чудовиськ, котрі, як це розповідають у міфах, існували колись давно, зокрема Химера, Скілла й Кербер, та й про багатьох інших істот кажуть, що в них зрослося докупи кілька різних образів ²¹.

 — Справді, так кажуть, — мовив він.

 — Тож створи собі один образ звіра, багатобарвного й багатоголового, — і ті лики свійських і диких тварин нехай у нього будуть повсюди, і нехай він може їх змінювати та випускати із самого себе.

 — Тут не обійтися без дуже вмілого скульптора! — сказав він. — Хоча, оскільки слово пластичніше, ніж віск і подібні до нього матеріали, припустімо, що цей образ уже створено, і ще створи один образ лева і один — людини, але перший нехай буде незрівнянно більшим, а другий, щоб поступався йому за величиною.

 — Це вже легше, — мовив він, — і вони вже створені.

 — Відтак ці три образи спробуй об’єднати в цілість так, щоб вони міцно зрослися один з одним.

 — Уже об’єднані, — сказав він.

 — А тепер надай їм, ніби накинь на них, єдиний образ, вигляду людини, так, щоб для того, хто не може зазирнути всередину, а бачить лише зовнішню оболонку, це все видавалося одною живою істотою, тобто людиною ²².

 — Оболонка також готова, — мовив він.

 — Отож можемо дати відповідь тому, хто стверджував, що людині несправедливій вигідно бути такою, а справедливі вчинки їй не дають користі. Адже він не говорив нічого іншого, лиш те, що людині оплачується відгодовувати того багатоголового звіра, робити сильним і його, і лева разом з його оточенням, а людину морити голодом і ослаблювати, щоб один або другий з тих звірів волік її, куди хотів би, і щоб вони, ті звірі, не вживалися і не приязнилися між собою, а щоб постійно гризлися і у взаємній боротьбі пожирали один одного.

 — В будь-якому разі, — сказав він, — саме так звучало б твердження того, хто схвалює несправедливість.

 — Виходить знову ж, що той, хто погоджується з корисністю справедливості, стверджує, що слід поводитись і говорити так, щоб та людина, яка є всередині створеної нашою уявою людини, якнайбільше набралась сил і, немов селянин, взялася за догляд за багатоголовим страховищем, плекаючи та облагороджуючи в /294/ ньому голови свійські і перешкоджаючи розвитку диких, і щоб при цьому вона взяла собі у спільники лева і разом з ним дбала про всі ті частини, змушуючи їх бути дружніми між собою та з нею самою, — ось у який спосіб вона б їх виховувала.

 — Саме так і говорить людина, яка вихваляє справедливість.

 — Як не кинь, а все одно правду каже той, хто хвалить справедливість, а хто захоплюється несправедливістю, той обманює. Бо якщо брати до уваги чи то задоволення і добру славу, чи то користь, тоді той, хто схвалює справедливість, завжди має слушність, а хто її ганить, той не говорить по суті й не знає, що ж він, властиво, ганить.

 — Мені він також не видається інакшим, — сказав він.

 — Тож спробуймо лагідно переконати його в протилежному, бо ж не навмисно він помиляється, і запитаймо його так: «Дивний ти чоловіче, чи не погодимось ми якось, що загальноприйняті погляди на прекрасне й ганебне виникли таким самим чином? Те, що прекрасне, віддає звіроподібне начало нутра людини під владу начала людського — радше, можливо, божественного, а те, що ганебне, уярмлює лагідне начало диким?» Як ти гадаєш, він погодиться з цим?

 — Якщо лиш мене послухає, то погодиться, — була його відповідь.

 — Виходячи з цього міркування, — вів я далі, — чи було б комусь корисним володіння несправедливо добутим золотом, тобто, коли трапляється так, що хтось, беручи золото, одночасно віддає своє найкраще начало в неволю своїй найгіршій частині? Або якщо людина візьме золото, продавши у рабство сина чи дочку, до того ж, людям диким і злим, то ніякої вигоди це їй не приносить, навіть якщо вона й одержить при цьому золота дуже багато. Бо коли вона поневолює найбільш божественне своє начало, підкоряючи його найбільш безбожному й мерзенному, й не відчуває до нього ніякого жалю, то хіба це не жалюгідна людина й хіба не набагато страхітливішу згубу прийняла б вона за ту винагороду, ніж Еріфіла, яка отримала намисто за душу свого чоловіка* ³?

 — Авжеж, набагато страхітливішу, відповім я тобі за твого співрозмовника, — сказав Главкон.

XIII. — А як ти вважаєш, чи не тому люди віддавна ганять розпусний спосіб життя, що він у нездержливій людині дає волю тому страхітливому, великому й багатоголовому звірові — у межах ширших, ніж потрібно?

 — Звичайно, тому, — сказав він.

 — А чи не тоді осуджують самовдоволення й пиху, коли левине чи зміїне начало наливається силою і безмірно напружується? /295/

 — Звичайно, тоді.

 — А зніженість і в’ялість чи не тому сприймаються за ваду, що вони полягають у послабленні й розпущеності того начала, яке породжує в людині несміливість?

 — Таки ж тому, але що далі?

 — А підлабузництво і облесливість хіба не тоді виникають, коли хто-небудь якраз несамовите начало віддає на службу невгамовному, мов натовп, звірові, який через жадібність до грошей і ненаситне пожадання ще з юності звикає підганяти те начало, стаючи замість лева мавпою?

 — Ще й якою! — мовив він.

 — А ремесло і ручна праця, гадаєш, чому несуть ганьбу тому, хто ними займається? Чи з якоїсь іншої причини, скажемо ми, чи тільки тому, що коли хтось має найкраще начало слабке з природи і через це не може взяти гору над тими створіннями, які в ньому живуть, то він здатний лиш догоджати їм і нічого, окрім лестощів, навчитися не зуміє?

 — Здається, ні, — сказав він.

 — Виходить, щоб такою людиною могло керувати те ж начало, яке керує найкращими людьми, ми згодимось, що їй треба бути рабом найкращої людини, у якої божественне начало панівне. І не будемо вважати, що та найкраща правитиме на шкоду рабові, як це думав Фрасімах ²⁴ стосовно всіх підвладних; навпаки, кожній людині найкраще бути під владою божественного й розумного начала, особливо, коли маєш його в собі як щось своє, лише для себе; коли ж ні, тоді нехай воно панує над нами ззовні, щоб, наскільки це можливо, ми всі були подібні між собою і пов’язані спільною приязню під верховенством того самого начала.

 — Це слушно, — погодився він.

 — Свідчить про це й закон, який ставить перед собою таку ж мету, а він у державі союзник усіх громадян. Так само і влада над дітьми: ми не попускаємо їм доти, поки не навчимо їх, немов державу, якогось внутрішнього устрою та не виховаємо в них найкращого начала за допомогою такого ж начала в нас самих, щоб воно було подібним охоронцем і правителем у душі дитини — аж тоді вони зможуть бути вільними.

 — Так, і закон про це свідчить, — погодився він.

 — Тож як і на якій підставі, Главконе, ми скажемо, що нібито вигідно чинити несправедливо, впадати в розпусту й витворяти щось гидотне? Від того людина стає гіршою, хоч і здобуває собі більше грошей чи якогось іншого засобу впливу.

 — Нема такої підстави, — сказав він.

 — А яка користь несправедливій людині, коли вона приховує свої вчинки й уникає покарання? Хіба той, хто таїться, не стає ще /296/ гіршим від того, хто не криється і зазнає покари? Адже тваринне начало душі в того заспокоюється і лагідніє, а лагідне вивільняється, і вся душа, розвиваючись у кращий бік, переймається разом з розсудливістю самовладанням і справедливістю, причому осягає стан настільки вартісніший, ніж тіло, яке разом зі здоров’ям повертає собі сили й красу, наскільки душа взагалі вартісніша від тіла.

 — У будь-якому випадку це так, — сказав він.

 — А чи правда, що людина, яка має розум, упродовж цілого життя скеровуватиме всі свої зусилля саме на це, перш за все шануючи ті науки, які можуть відповідно вплинути на її душу, а інші не цінуючи?

 — Ясна річ, — відповів він.

 — І потім, — провадив я, — коли мова йде про стан і живлення тіла, то людина не триматиметься настанови потурати тваринним і безглуздим утіхам і так відбувати своє існування; вона навіть у своїй турботі про власне здоров’я лише настільки буде дбати про те, щоб стати сильною, здоровою й гарною, наскільки це сприятиме набуттю розсудливості, тобто гармонію свого тіла вона завжди використовуватиме як засіб для осягнення узгодженої з нею гармонії душі.

 — Це неминуче, — погодився Главкон, — якщо тільки йдеться про справді освічену й музикальну людину.

 — Виходить, — вів я далі, — те саме матимемо і в нагромадженні статків, де в неї тут буде повний порядок і узгодженість із рештою? І хоч більшість людей вважає багатство за божу ласку, хіба, піддавшись впливу натовпу, прагнутиме людина без міри побільшувати багатство, пам’ятаючи, що саме з майном пов’язано нескінченно багато лих?

 — Не думаю, — відповів він.

 — Вона зважатиме на свій власний внутрішній устрій, — провадив я, — і пильнуватиме, щоб їй там, у середині душі, щось не зрушилось через надмір статків або через нестачу їх, — тож, наскільки зуміє, вона керуватиме своїми прибутками й видатками.

 — Звичайно, — погодився він.

 — І якщо йдеться про почесті, вона те саме братиме до уваги — одні прийме і навіть охоче покуштує, якщо вважатиме, що вони зроблять її кращою, а інших, які, на її думку, руйнуватимуть досягнутий нею стан гармонії, уникатиме і в особистому, і в громадському житті.

 — Коли їй на цьому залежить, — мовив він, — то вона не захоче займатися державними справами. /297/

 — Присягаюсь собакою, — відповів я, — у своїй державі ²⁵ навіть дуже захоче, однак у себе на батьківщині не конче — хіба що так трапиться за якимось божим провидінням.

 — Розумію, — сказав він, — ти маєш на увазі державу, побудову якої ми щойно розглянули, тобто таку, яка існує лише у сфері думок, бо на землі, як мені здається, її ніде немає.

 — Але на небі ²⁶, — зауважив я, — можливо, є її взірець, приступний для того, хто хоче побачити його, а дивлячись на нього, впорядкувати самого себе. І немає ніякого значення, чи вже існує десь на землі така держава, чи щойно буде, бо та людина зайнялася б справами лише такої держави, а жодної іншої — ні.

 — Зрозуміло, — погодився він.

Попередня     Головна     Наступна