[Платон. Держава. — К., 2000. — С. 240-270.]

Попередня     Головна     Наступна





Книга восьма



I. — Ну, гаразд. На це вже була згода, Главконе, що в державі, яка має бути ідеально побудована, жінки повинні бути спільними, діти спільними, виховувати їх потрібно усіх разом, так само і заняттям на війні й за мирного часу належиться бути спільними, а царями над ними повинні бути ті, які найкращі у філософії і військовій справі’.

 — Так, на це була згода, — мовив Главкон.

 — І ми зупинились на тому, що як тільки будуть призначені і обіймуть свої посади правителі, вони поведуть воїнів і розселять по тих домівках, про які ми тоді вели мову, — у жодній із них не буде жодної особистої власності, там усе перебуватиме у спільному користуванні. Окрім домівок, якщо ти пригадуєш, ми також узгодили і яке вони посідатимуть майно.

 — Пригадую, — сказав він, — ми зійшлися на тому, що ніхто нічого не повинен набувати собі із того, що мають усі інші. Наші охоронці, як і воїни, повинні отримувати від суспільства за свою службу винагороду у вигляді харчів на рік, а їхнім обов’язком буде дбати про себе і всю державу.

 — Цілком правильно, — мовив я. — І оскільки ми з цим покінчили, то, щоб знову повернутися на попередній шлях, пригадаймо собі те місце, звідки ми ухилилися вбік.

 — Це неважко зробити, — відказав він. — Бо, виклавши все, що стосується держави, потім більш-менш такими ж словами, як і тепер, ти заявив, що державу, яку ми розглянули, можна вважати доброю, як і подібну до неї людину, але тобі при тому здавалося, що ти міг би розповісти про ще кращу державу й людину 2. Ти стверджував, що оскільки цей державний устрій правильний, то всі інші хибні 3. Наскільки я пригадую, ти вів мову про чотири види хибних державних устроїв 4, які варто було б також пильно розглянути і побачити їхні вади. Це ж саме стосується, наголошував ти, й подібних до них людей, які потребують такого ж розгляду. А дійшовши між собою згоди, яка людина найкраща, а яка найгірша, ми вже замислилися б і над тим, чи найкраща водночас і найщасливіша, а найгірша — найжалюгідніша, чи справа виглядає інакше. Коли ж я запитав, про які чотири види /241/ державного устрою ти згадуєш, у розмову втрутились Полемарх і Адімант, і ти, зачепившись за нову думку, дійшов у розмірковуваннях аж сюди.

 — Усе було так, як ти й пригадав, — сказав я.

 — Тож знову, неначе борець на арені, відкрий те саме місце 5 і спробуй відповісти на те саме моє запитання так, як мав намір відповідати тоді.

 — Якщо лише зможу, — мовив я.

 — Бо мені насправді хочеться послухати, — продовжував він, — про які чотири види державного устрою та заводив мову.

 — Почуєш, — одказав я. — Це не важко. Адже мені йдеться якраз про ті види, які мають широковідомі назви. Більшість схвалює кріто-лакедемонський устрій 6. За ним на другому місці іде олігархія 7 — державний устрій, якому не бракує багатьох вад. Далі з черги відмінна від неї, але саме їй зобов’язана своїм виникненням демократія 8 і, нарешті, уславлена тиранія 9, яка відрізняється від усіх попередніх устроїв, — це четверте й останнє захворювання держави. Чи, може, ти маєш якусь іншу ідею державного устрою, яка б ясно проявилась у якомусь виді? Бо династична влада и куплена посада царя 11, а також різноманітні інші устрої, подібні до них і які перебувають десь посередині між тими, які ми назвали 12, і у варварів зустрічаються не рідше, ніж у еллінів.

 — Справді, — погодився він, — про це розповідають багато дивовижного.

II. — Отже, ти знаєш, — сказав я, — скільки є видів державного устрою, стільки ж мусить бути й видів душевного складу людини 13. Чи ти вважаєш, що державні устрої беруться невідомо звідки — з якогось там дерева або зі скелі 14, а не від тих звичаїв, які побутують у державах і які, коли починають переважати, тягнуть за собою все інше?

 — Ні в якому разі не звідти, а лише звідси, — відповів він.

 — Виходить, якщо існує п’ять видів державного устрою, то повинно бути і п’ять різновидів будови людської душі?

 — Звичайно, так.

 — Людину, подібну до правління аристократів, ми вже розглянули і небезпідставно кажемо, що вона добра й справедлива.

 — Так, розглянули.

 — Отже, тепер нам слід перейти до гірших: до типу людини сварливої і шанолюбної, яка відповідає лакедемонському устрою, потім до людини олігархічної, демократичної і відтак до тиранічної, щоб, вибравши тип найбільш несправедливий, протиставити його найсправедливішому і, врешті, остаточно переконатись, як /242/ чиста справедливість відноситься до чистої несправедливості, коли йдеться про щастя чи нещастя людини, яка відзначається першою або другою якістю, і тоді ми або повірили б Фрасімаху й линули б до несправедливості, або утвердилися б на думці, яка тепер стає очевидною, і шукали б справедливість.

 — У всякому випадку, — сказав він, — треба так зробити.

 — Тож оскільки ми почали спершу розглядати звичаї держав, а не окремих осіб, тому що там вони більш виразні, то й тепер насамперед візьмемо під увагу державний устрій, опертий на шанолюбстві, — не маю для нього назви, яка була б у вжитку, хіба що поіменувати його тимократією 15 або тимархією, — і відповідно розглянемо схожу на нього людину; потім перейдемо до олігархії і олігархічної людини, пізніше віддамо належне демократії, придивившись заодно й до людини демократичної, а далі зупинимось на четвертому державному устрої, де панує тиранія, і замислимось над тиранічним складом душі. І в такий спосіб спробуємо стати умілими суддями того, чому присвятили свої роздуми.

 — Авжеж, — погодився він, — у такому разі мали б сенс і сам розгляд, і висновки.

III. — Тоді спробуймо визначити, — мовив я, — у який спосіб аристократичне правління перетворюється на тимократичне. Може, це проста справа, що весь державний устрій змінюється від того свого чинника, який має владу, коли в ньому розпочинаються внутрішні чвари? А коли там постійно панує згода, то хоч би який малий був той чинник, устрій усе одно залишатиметься непохитним?

 — Саме так.

 — Тож у який спосіб, Главконе, — запитав я, — може похитнутися наша держава і про що сперечатимуться між собою та один з одним наші захисники й правителі? Чи, може, хочеш, будемо з тобою, наче Гомер, благати Муз, щоб вони нам сказали, як уперше з’явився розбрат 16, і уявімо, що вони урочисто, на трагічний лад, нібито дуже серйозно, але насправді жартуючи з нами, немов із дітьми, і всіляко насміхаючись, одним словом, ніби з великою поважністю пишномовно промовляють...

 — Що саме?

 — Та щось подібне до цього: «Важко схитнути державу, саме так побудовану. Але оскільки всьому, що з’являється, погибель прийде, то навіть і устрій такий не залишиться вічно. Руйнація ж так виглядатиме: не лише для рослин, що з землі виростають, а й для всього живого, що ходить по ній, бувають врожаї чи неврожаї на душу і тіло, коли замикається коло для кожного свого кругообігу 17: у тих, що недовго живуть, — короткі кола, у довговічних — /243/ усе навпаки. Що ж плодоношень стосується чи неплідності вашого роду, то хоч і мудрі всі ті, кого ви зростили на державних правителів, однак не більше від інших людей спроможні вони міркуваннями, опертими на спостереження і відчуття, з’ясувати найкращу для того пору: це їх омине, і дітей вони будуть родити тоді, коли непотрібно. Для народжень божественних є кругообіг, якого число досконале охоплює, для людських же народжень існує число 18, у якому — найпершому з-поміж усіх — коли піднести до квадрата чи куба, що мають три проміжки і чотири границі (уподібнення і непорівняння, виростання і зменшення), все інше стає навзаєм відповідним, співмірним. А чисел оцих чотири третини, поєднані із п’ятіркою, і збільшені втричі, утворюють два гармонійних сполучення, одне — рівнобічне, само на себе помножене сотню разів, а друге — що рівне йому довжиною, але продовгасте 19, сто чисел вміщає воно від вимірювань діагоналей п’ятірки, і кожне із них зменшено на одиницю, від чисел же невимірних віднято дві одиниці і взято їх сотню разів кубом із трійки. В цілому ж число це геометричне, від нього залежні народження кращі чи гірші. Коли ж невідомо про це охоронцям держави, тоді наречених зведуть вони разом у час непідхожий і діти народяться з того, позбавлені дару природи у вигляді здібностей різних і долі щасливої. Старі охоронці найкращих із них оберуть замість себе, але все одно ті ні в чому батькам дорівнятись не зможуть і, владу посівши, почнуть погорджати всіма ті нові охоронці, занехаять відтак легковажно мистецтва музичні, за ними гімнастики черга надійде сумна й невесела. Тож молодь у нас виростатиме, Муз товариства не знаючи, правителі з неї належних умінь і знання не засвідчать, щоби зберегти й оцінити оті покоління людей Гесіодових, що будуть і в нас, — теж із золота, срібла, із міді й заліза 20. Коли між собою змішаються срібло й залізо, а міді додаток потрапить до золота щирого, — невідповідність народиться з того, всілякі безглузді відхилення 21, і де б не з’явилося все це — породжує війни завжди і неприязнь. Тож визнати слід, такий ворожнечі початок, куди б ми не глянули, вічнонезмінна у неї природа».

 — Правду кажучи, Музи дають добру відповідь, — мовив він.

 — А як же інакше, на те вони й Музи, — сказав я.

 — А що, — запитав він, — Музи далі кажуть?

 — Коли спалахне незгода, — відповів я, — це означає, що кожних два роди намагалися поставити на своєму: залізний і мідний вабили до збагачення, до набуття землі й будинків, а також золота й срібла, а золотий та срібний роди, оскільки вони не з бідних, а навпаки, багаті за своєю природою, поривалися /244/ провадити душі до доброчесності давнього устрою. Отож, застосовуючи силу й чинячи один одному опір, вони, зрештою, прийшли до чогось середнього: погодились розділити між собою будинки й землю, передавши їх у приватну власність, а тих, кого до цього часу вони охороняли, як людей вільних, своїх друзів і годувальників, перетворили на рабів, поробивши з них сільських робітників та домашню прислугу, самі ж зайнялися суто військовими справами й охоронною службою.

 — Мені здається, — сказав він, — ця переміна від того й почалася.

 — Правда ж, — запитав я, — такий державний устрій — це щось середнє між аристократією і олігархією?

 — Безперечно.

IV. — Отже, постане він внаслідок зміни старого державного устрою. А тому цікаво, як виглядатиме його внутрішня будова. Адже зрозуміло, що почасти він наслідуватиме попередній устрій — олігархію, оскільки посідає між ними проміжне місце, але матиме в собі й щось своє, притаманне лише йому.

 — Авжеж, матиме, — відповів він.

 — Виходить, пошануванням правителів, триманням охоронців держави на віддалі від рільництва, ремесел та інших видів робіт для прожиття, організацією спільних обідів і піклуванням про гімнастику та про військовий вишкіл — усім таким цей устрій наслідуватиме попередній?

 — Так.

 — Там пануватиме страх, щоб мудрі мужі не прийшли до влади, тому що там уже немає таких щирих і рішучих людей, а є люди лише змішаного типу; там тягтимуться за тими, хто несамовитий духом, і за тими, хто менш досконалий і схильний більше до війни, ніж до миру, там шануватимуть воєнні підступи й хитрощі, бо постійно триватимуть війни. Чи не ці риси будуть переважно властиві для цього устрою?

 — Саме ці.

 — Люди такого типу, — провадив я, — будуть жадібні до грошей, як це буває за олігархій, вони, немов у затьмаренні, ревно плекатимуть цілком дикунський культ золота й срібла, заведуть собі вдома комори й сховища, щоб усе це було де складати й зберігати, вони обнесуть свої житла мурами, щоб там, наче у власному гнізді, могли розкішно жити, витрачаючись без ліку на жінок і все інше, що лиш заманеться.

 — Істинно так, — мовив він.

 — Водночас вони ощадливі, оскільки понад усе шанують гроші і здобувають їх потай від інших, а через жадібність люблять пожити за чужий кошт. Вони нишком насолоджуються втіхами, втікаючи від закону, наче діти від батька, адже виховано /245/ їх не переконаннями, а насильством, тому що вони знехтували правдивою Музою, котра промовляє до розуму з допомогою доказів і філософії; вони більше шанували тілесні вправи, ніж музичне мистецтво.

 — Взагалі, — сказав він, — ти ведеш мову про державний устрій, у якому зло перемішалося з добром.

 — Так, він змішаний, — погодився я, — і в ньому, завдяки перевазі несамовитого, лише одне вирізняється найбільше — це сварливість і шанолюбство.

 — І навіть дуже вирізняється, — зауважив він.

 — Правда ж, — вів я далі, — цей устрій витворюється саме так і має більш-менш саме такий вигляд, бо, окресливши словами його обрис 22, я не викінчив багатьох деталей, адже того, що є, достатньо, щоб побачити там людину найбільш справедливу чи, навпаки, найнесправедливішу, а розглядати всі державні устрої і всі звичаї, нічого не опускаючи, було б справою нечувано тяжкою.

 — Цілком слушно, — визнав він.

V. — Тож яка вона, ця людина, що відповідає цьому устрою? Яким було її становлення і які вона має риси?

 — Мені здається, — сказав Адімант, — що вона чимось подібна до нашого Главкона, принаймні бажанням виділитись у розмові.

 — Можливо, — кивнув я, — але, на мою думку, та натура дечим відрізняється від натури Главкона.

 — Чим?

 — Напевне, така людина, — відповів я, — самовпевненіша і віддаленіша від Муз, хоча вона взагалі цінує освіченість і охоче слухає інших, але не вміє промовляти сама. І в поводженні з рабами вона скоріш жорстка, ніж жорстока, хоч і не зневажає їх так, як зневажає належно вихована людина; стосовно ж вільних людей вона лагідна, перед правителями занадто покірна; водночас, сама прагнучи влади й пошанувань, вона вважає, що претензії на правління повинні опиратися не на вміння промовляти чи щось подібне, а на воєнні заслуги та взагалі на все те, що пов’язане з війною, тому вона любить гімнастику й полювання.

 — Авжеж, — погодився він. — Саме цей характер відповідає тому державному устрою.

 — Отже, — провадив я, — така людина в молодому віці погорджувала б грішми, але чим старшою вона ставала б, тим більше б у них кохалася, бо має в собі щось від пожадливої вдачі й певну домішку, ворожу доброчесності, оскільки від тієї людини відступився найкращий охоронець.

 — Який? — запитав Адімант.

 — Розум, поєднаний з культурою, що дарують Музи, — відповів я. — Це на все життя єдиний рятівник доброчесності людини, яка її має. /246/

 — Добре кажеш, — мовив він.

 — Власне, таким є юнак у стилі тимократії, — додав я, — і він подібний до держави цього виду.

 — Навіть дуже подібний.

 — А творення цього характеру, — сказав я, — відбувається приблизно так: іноді трапляється молодий хлопець, син дуже порядної людини. Батько живе в державі з погано влаштованим устроєм, тому уникає почестей, державних посад, судових процесів, оскільки не любить усіх тих занять і заходів, воліючи триматися поскромніше і без зайвих клопотів.

 — І який вплив це має на його сина? — запитав він.

 — Передусім той чує, як журиться його мати, що її чоловік не належить до правителів, тому вона почуває себе приниженою серед інших жінок, а потім, коли вона бачить, що її чоловік не надто дбає про гроші, не втягується у суперечки, не ганьбить своїх кривдників по судах і на різних зібраннях, зовсім не переймаючись тими речами, то все частіше зауважує, що він думає лише про себе, а до неї ставиться без особливої поваги, хоч і не зневажає. З того всього мати починає сердитись і каже синові, що батько не має чоловічої гідності й взагалі він ні риба ні м’ясо і таке інше, тобто все те, що люблять виспівувати жінки за такої нагоди 23.

 — Це на них схоже, — зауважив Адімант.

 — Тобі відомо, — провадив я, — що й слуги в таких людей іноді тихенько доносять синам подібні речі — нібито із зичливості, і якщо бачать, що хтось винен батькові гроші, а той не притягує такого до відповідальності або якщо хтось завдає йому якоїсь іншої кривди, тоді намовляють його сина, щоб, коли він стане дорослим, помстився усім кривдникам і став справжнім чоловіком, а не таким, як батько. І, виходячи з дому, хлопець чує і бачить майже те саме: хто з громадян робить у державі свою справу, тих людей називають дурнями й не знаходять для них жодного доброго слова, а хто хапається за справу, яку не годен робити, того шанують і вихваляють. Таким чином, хлопець, з одного боку, чуючи все це й помічаючи, а з другого — прислуховуючись до слів батька й зблизька спостерігаючи, чим він займається у порівнянні з тим, що роблять інші, зрештою, відчуває, що його приваблює і одне, і друге: під впливом батька в його душі зростає й набирається сили розумне начало, а під впливом інших людей — пожадливе й несамовите, оскільки ж він за своєю природою — непогана людина, лише крутився в поганому товаристві, то, перебуваючи під впливом цих обох начал, він опиняється десь посередині і владу над собою віддає чомусь середньому — /247/ перекірливому й несамовитому; так, власне, і стає з нього людина високої думки про себе і шанолюбна.

 — Як на мене, — мовив він, — ти чудово описав становлення цього характеру.

 — Отже, маємо другий державний устрій, — сказав я, — і другий відповідний йому тип людини.

 — Маємо, — погодився він.

VI. — Тож чи не згадати нам після цього слова Есхіла:

Ну хто там інший — біля міста іншого« 24,

чи спершу, відповідно до нашого засновку, поведемо мову про саму державу?

 — Звичайно, краще зробити так, — відповів він.

 — Відразу після цього державного устрою, на мою думку, мала б іти олігархія.

 — І який же лад ти називаєш олігархією? — запитав він.

 — Це такий устрій, — відказав я, — в якому все залежить від майнового цензу, влада там у руках багатих, а бідні участі в правлінні не беруть.

 — Розумію, — мовив він.

 — Справді? А чи не треба перш за все сказати, як тимократія змінюється на олігархію?

 — Треба.

 — Але ж і сліпому ясно, як відбувається ця переміна, — зауважив я.

 — І як?

 — Ті комори з золотом, що є чи не в кожної приватної особи, — сказав я, — гублять тимократичний устрій. Бо власники скарбів передусім вишукують, на що б їх можна витрачати, і з цією метою перекручують закони на свій лад, не дотримуючись їх так само, як не дотримуються і їхні жінки.

 — Звичайно, — мовив він.

 — Далі, гадаю, один дивиться на другого, і починаються взаємні заздрощі й суперництво, а за їхнім прикладом і всі інші стають такими.

 — Також звичайна річ.

 — Відтак, просуваючись по дорозі жадоби до великих статків, наскільки більше вони цінують гроші, настільки ж менше шанують доброчесність. Хіба не таке співвідношення ми бачимо між багатством і доброчесністю, які ніби лежать на шальках терезів, і коли одне йде догори, то друге обов’язково спадає донизу?

 — Авжеж таке, — погодився він.

 — Якщо в державі шанують багатство й багатіїв, то починають менше цінувати доброчесність чеснотливих людей. /248/

 — Це зрозуміло.

 — А люди завжди прагнуть того, що в ціні, і нехтують тим, що не цінується.

 — Так і є.

 — І, врешті-решт, із людей перекірливих і шанолюбних розвиваються особи, жадібні до наживи та грошей, вони вихваляють багатія і захоплюються ним, призначають його на державну посаду, а бідного зневажають.

 — Звичайно.

 — Отже, вимірюючи все грішми, вони запроваджують закон, що є основою й нормою олігархічного устрою, — закон про встановлення майнового цензу: чим більша олігархія, тим вищий ценз, чим вона менша — тим ценз нижчий. Усім відомо заздалегідь, що ті, у кого немає визначеного майнового цензу, до влади не допускаються. Такий державний устрій здійснюється або насильно, зі зброєю в руках, або за допомогою залякування згори. Хіба ні?

 — Та вже ж не інакше.

 — Одним словом, таким і є встановлення олігархії.

 — Авжеж, — відповів він. — Але що відбувається в самому устрої? Які він має вади, що, як ми говорили, до нього просто липнуть?

 — Насамперед, — сказав я, — головна вада — це норма, на якій той устрій тримається. Подумай лиш: це все одно, якби хтось призначав керманичів на кораблях відповідно до майнового цензу, а бідного, хоч би він мав і найкращі здібності в тій справі, до управління не допускав.

 — Та гріш ціна була б їхньому кораблеводінню, — кинув він.

 — А хіба не так само з управлінням і в будь-якій іншій справі чи з будь-якою владою?

 — Думаю, так само.

 — За винятком держави? — запитав я. — Чи й у державі також?

 — У ній насамперед, — відповів він, — бо керувати нею надзвичайно важко, а значення цього надзвичайно високе.

 — Властиво, у цьому й полягала б перша велика вада олігархії.

 — Здається, так.

 — То що ж? Може, меншою вадою було б оце?

 — Що саме?

 — Держава такого типу, без сумніву, не може бути єдиною, вона ніби складається з двох держав: одна — для бідних, а друга — для багатих; хоча вони й житимуть у одній і тій же місцині, проте завжди один до другого ставитимуться вороже. /249/

 — Присягаю Зевсом! — вигукнув він, — ця вада аж ніяк не менша.

 — Але прикро також і те, що вони, найвірогідніше, не зможуть провадити жодної війни, тому що або мусили б удатися до послуг натовпу, давши йому зброю, і тоді боялись би його більше, ніж ворогів, або, відмовившись від такої допомоги, повністю проявити себе на полі бою справжніми олігархами, а їх було б там небагато 25, і, до того ж, вони не захотіли б нести воєнні видатки, бо над усе люблять гроші.

 — Це прикро.

 — Отже? Хіба те, що ми вже й раніше осуджували, що за такого державного устрою одні й ті ж люди займаються багатьма справами: водночас обробляють землю, наживають гроші та ведуть війну — хіба це, на твою думку, правильно?

 — Зовсім ні.

VII. — Дивись-но, чи передовсім не до цього устрою може вчепитися найбільше лихо, яке тільки може бути?

 — Що саме?

 — Можливість позбутися всього свого майна, що перейде у власність іншого, а позбувшись, і далі жити в тій же державі, не будучи її жодною часткою, тобто ні власником маєтку, ні ремісником, ні вершником, ні гоплітом, а лише тим, кого називають убогим, таким, що не має засобів до життя.

 — Це лихо з лих, — сказав він.

 — За олігархій ніщо не стоїть на заваді чомусь подібному. Інакше одні не були б у них понад міру багаті, а інші — нижче всякої міри бідні.

 — Слушно.

 — Поглянь і з цього боку: коли така людина була ще багатою і промарнувала свої статки, то чи мала з того хоч найменшу користь держава в тому сенсі, про який ми тільки-но вели мову? Чи то лиш здавалося, що та людина належить до тих, хто править, а насправді вона не була ні правителем держави, ні її підданим, лишень марнотратником усього готового?

 — Так, то тільки здавалося, — погодився він, — а вона виявилась не чим іншим, як звичайним розтринькувачем.

 — Якщо хочеш, — додав я, — то ми скажемо, що так само, як трутень, який завівся у стільниках, є хворобою для рою, так і та людина, коли з’являється у своєму домі, — хвороба для держави?

 — Авжеж, Сократе.

 — А хіба не правда, Адіманте, що бог створив крилатих трутнів без жала, а з тих двоногих трутнів одним жала не дав, а інших наділив жалом просто-таки жахливим? І чи не ті, хто не має жал, /250/ зустрічають старість у злиднях, а з тих, що мають, виходять усілякі злочинці?

 — Твоя правда, — мовив він.

 — Отож, зрозуміло, — провадив я, — що де б ти не побачив у державі убогих, там причаїлися і злодії, і викрадачі гаманців, і осквернювачі храмів, і призвідці багатьох інших темних справ.

 — Це ясно, — погодився він.

 — А хіба всередині держав, облаштованих по-олігархічному, ти не помічаєш бідняків?

 — Та ж там майже всі бідні, — сказав він, — за винятком правителів.

 — Тож чи не будемо вважати, — запитав я, — що в такому випадку там багато злочинців, які мають жала, а правителі приборкують їх лише з допомогою сили?

 — Звичайно, вважатимемо, — погодився він.

 — А чи не слід сказати, що це через відсутність належної освіти, кепське виховання та поганий державний устрій там з’являються такі люди?

 — Слід.

 — Така ось олігархічна держава і такі її головні вади, хоч, можливо, що їх у неї ще більше.

 — Приблизно все воно так і є, — сказав він.

 — Тож даймо вже спокій тому устрою, — запропонував я, — який у нас називають олігархією, що добирає правителів за майновим цензом.

VIII. — Тепер пригляньмось і до людини, яка відповідає йому, — як вона виникла і яка є, коли усталюється.

 — Варто приглянутись, — погодився він.

 — Чи та її вдача тимократа перемінюється на олігархічну переважно ось так?

 — Як?

 — Коли в тимократа народиться син, то, підрісши, він насамперед намагається бути таким, як батько, і йде по його слідах, а потім бачить, що батько несподівано зазнав краху, зіткнувшись із державою, наче з підводним рифом, і все, що в нього було, йде на дно разом з ним: так буває, коли батько є стратегом або обіймає якусь іншу високу посаду, а потім іде під суд, бо на нього звели наклеп нашіптувачі, і його засуджують до смертної кари, або посилають у вигнання, або ж позбавляють громадянських прав, і він втрачає все майно.

 — Звичайно, — мовив він.

 — Тож коли, мій друже, той син усе це побачив, постраждавши, і втративши свої статки, і навіть, як мені здається, перейнявшись /251/ страхом за своє життя, він відразу ж у глибині душі скидає з трону шанолюбство і властивий йому несамовитий дух. Принижений і погамований убогістю, він починає горнутися до грошей, складаючи копійку до копійки і в усьому заощаджуючи, і помаленьку призбирує їх невтомною працею. Може, гадаєш, така людина не посадить на троні своєї душі начало ненаситності й корисливості й не створить собі з нього Великого царя 26 з тіарою на голові, разками намиста на шиї та коротким мечем біля пояса?

 — Гадаю, що так, — відповів він.

 — А по обидва боки того царя, просто на землі, він посадить начало розумності й начало несамовитого духу та змусить їх до послуху. Першому не дозволить ні вираховувати, ні розглядати чогось іншого, окрім того, як можна було б примножити свої скромні статки, а другому не дасть захоплюватись чимось і поважати будь-що інше, крім багатства та багатіїв, і виявлятиме свій гонор тільки у здобуванні грошей або ж у тому, що веде до цієї мети.

 — Жодна переміна в молодій людині, — сказав він, — не відбувається з такою навальною невідворотністю, як перетворення любові до шаноби на хтивість до золота.

 — Отже, це і є олігархічна людина? — запитав я.

 — Так, хоч це скоріше викривлення тієї людини, яка відповідала тому державному устрою, з якого виникла олігархія.

 — То, може, погляньмо, наскільки тепер вона відповідає новому устрою

 — Погляньмо, чому б і ні?

IX. — Правда ж, вона передовсім схожа на олігархію тим, що понад усе цінує гроші?

 — Так.

 — І тому вона ощадлива, працьовита, вдовольняє лише невідкладні власні потреби, не дозволяючи собі зайвих витрат, а всі інші пожадання приборкує як немудрі.

 — Виглядає вона завжди нечупарою, — додав я, — зі всього прагне мати зиск і стягує статки. Така людина подобається натовпу. Тож хіба вона не схожа на той державний устрій?

 — Мені здається, схожа, — відповів він. — Бо і в тій державі, і в такої людини в найвищій шані гроші.

 — Я не думаю, — сказав я, — щоб такий тип людини звертав увагу на своє виховання.

 — Я також не думаю, — погодився він. — Інакше на чолі хору вона не поставила б сліпого 27.

 — І при тому не виявляла б до нього якнайбільшої шаноби, — додав я. — Але приглянься ще ось до чого: чи не визнаємо ми, що через брак культури в неї з’являються нахили такого собі /252/ трутня — одні жебрацькі, а інші — злочинні, які вона приборкує силою, бо все ж не позбавлена самоповаги?

 — Авжеж, визнаємо, — відповів він.

 — А чи здогадуєшся, на що ти мав би звернути увагу, щоб побачити витівки таких людей?

 — На що? — запитав він.

 — На їхню опіку над сиротами або ж на будь-що інше, у чому з’являється можливість для них діяти, забувши про справедливість.

 — Це правда.

 — Хіба через це не зрозуміло, що така людина і в інших ділових стосунках, де вона має добру славу, оскільки її вважають справедливою, насильно стримує і всі інші погані нахили, які є в ній, лишень тому, що в її душі ще зостаються крихти порядності, хоча вона й не надто переконана, що робить добре, бо ті нахили приборкує не розум, а необхідність і страх, адже вона просто трясеться над своїм майном?

 — Ясна річ, — підтвердив він.

 — І, присягаю Зевсом! — вигукнув я, — у багатьох із таких людей, друже, коли їм доводиться витрачати чужі гроші, ти побачиш пожадання, властиві трутням.

 — У них навіть дуже сильні ті пожадання, — докинув він.

 — Отже, така людина не вільна від внутрішньої боротьби, не має цілісності, вона якась роздвоєна: одні пожадання в ній беруть гору над іншими, — переважно кращі над гіршими.

 — Це так.

 — Саме тому я вважаю, що така людина, можливо, порядніша від інших, але справжня доброчесність злагодженої та згармонізованої душі намагається триматися від неї подалі.

 — І в мене таке враження.

 — Поза сумнівом, з такої ощадливої людини буде поганенький і суперник, коли їй доведеться своїм коштом взяти участь у змаганні громадян — задля перемоги чи просто задля вдоволення гонору; вона не захоче видавати гроші на такі змагання і здобуту на них славу, буде побоюватись пробудити в собі марнотратні бажання і примиритися з ними, як із союзниками у своїх шанобливих прагненнях; воює така людина, як і належить олігархам, з дуже малими витратами власних засобів і тому в більшості випадків зазнає поразки, зате залишається багатою.

 — Ще й якою, — мовив він.

 — Тож, чи будемо сумніватися, — запитав я, — що людина ощадлива й жадібна цілком і повністю відповідає олігархічній державі?

 — Зовсім ні, — відповів він. /253/

X. — А тепер, здається, настав час розглянути демократію — як вона виникає, а коли вже виникла, то якою є, — розглянути для того, щоб водночас, пізнавши й характер людини з подібними до неї рисами, ми поставили її поруч тих, кого вже розглянули.

 — І завдяки цьому пішли б далі обраною дорогою.

 — Очевидно, перехід олігархії в демократію відбувається десь у такий спосіб, причина якого полягає в ненаситності прагнення до добра, що рівнозначе меті стати якомога багатшим.

 — Як це?

 — Адже правителі, влада яких у державі опирається на володіння великим майном, на мою думку, не захочуть обмежувати законом молодих людей у їхній розпущеності й забороняти їм витрачати й нищити статки, які їм дістались, тому що вони, ті правителі, самі скуповуватимуть їхнє майно чи забиратимуть його як лихву від наданої позики й тому ставатимуть ще багатшими, а отже й могутнішими.

 — Істинно так.

 — Тож невже не зрозуміло, що громадяни такої держави не зможуть поєднати культ багатства й належну розсудливість — неминуче або те, або те в них мусить зазнати зневаги.

 — Цілком зрозуміло, — сказав він.

 — А коли в олігархії про це не дбають і дозволяють бути розпусними, то не раз і люди цілком пристойні вимушені ставати злидарями.

 — Тож я собі гадаю, що ці люди сидять у такій державі без діла, зате мають жала 28 і зброю; над одними висить тягар боргів, когось позбавлено громадянських прав, ще інші повні розпачу з обох причин — вони люто ненавидять тих, хто посів їхнє майно, та й усіх інших також, і снять переворотом.

 — Це так.

 — А ділки, чапіючи над своїми грішми, вдають, що навіть не помічають їх, вони приглядаються до решти людей, а того, хто завжди їм поступається, тихенько подзьобують, позичаючи гроші й стягуючи надто велику лихву, що ніби нащадки батька-багатства, примножуючи таким чином у державі трутнів і злидарів.

 — Ще й як примножуючи! — вигукнув він.

 — А коли в державі зло почне ширитись, мов пожежа, — вів я далі, — вони не забажають ні гасити його забороною будь-кому довільно розпоряджатися своїм майном, ані вдадуться до способу, що усуває подібне зло за допомогою іншого закону.

 — Якого ж це?

 — Того, який іде услід за попереднім і який змушує громадян дбати про доброчесність. Бо якби постановити, щоб кожен укладав добровільну угоду на свій страх і ризик 29, то в державі не /254/ набуло б такого поширення лихварство і значно менше було б у ній того зла, про яке ми тільки-но вели мову.

 — Набагато менше, — погодився він.

 — А саме, — вів я далі, — через оті взаємини в державі правителі довели підвладних їм громадян до того стану, про який ми казали. Коли ж ідеться про самих правителів і їхнє оточення, то хіба вони не зробили з молодих людей розбещених пестунчиків, лінивих до будь-якої фізичної й духовної роботи, занадто слабких, щоб мати витримку в радощах чи стражданнях, і взагалі бездіяльних і порожніх?

 — А чи могло бути інакше?

 — Самі ж вони, крім збагачення, байдужі до всього іншого й про доброчесність дбають анітрохи не більше, ніж убогі.

 — Не більше.

 — Так виглядають правителі і їхні підлеглі, і коли вони зустрічаються одні з одними чи під час мандрівок, чи деінде, де буває багато людей — на різноманітних видовищах, у воєнних походах або коли їм доводиться пливти разом на кораблі, чи стояти в одній і тій же військовій шерензі, чи, зрештою, опинятися у спільній для всіх небезпеці, то в жодному такому випадку багатії не погорджують бідними, навпаки, досить часто буває, що муж, убогий, худий, засмаглий від сонця, стоїть на полі битви в шерензі поруч багатія, якого вирощували в тінистій прохолоді і який обріс сальцем за чужий рахунок, і бачить убогий його задиханого й цілком безпорадного від розгублення — тоді як ти гадаєш? — хіба убогому не спаде на думку, що такого роду люди багатіють лише через те, що бідні бояться й не мають відваги, а коли йому десь випаде нагода наодинці зустрітися з таким же убогим, як і він сам, то чи не скаже він йому: «А наші панове — це ж, на загал, ніщо!»?

 — Я добре знаю, що вони так і роблять, — сказав він.

 — Отже, так як хворобливому тілу достатньо малого поштовху ззовні, щоб по-справжньому розхворітися, а іноді й без зовнішніх впливів у ньому бувають внутрішні розлади, так само й держава, що перебуває в подібному стані, впадає у хворобу з найменшого приводу — воює сама з собою, причому одні її громадяни закликають собі на допомогу союзників із якої-небудь олігархічної держави, інші опираються на підтримку з демократичної, а іноді міжусобиці вибухають і без втручання ззовні?

 — І навіть великі.

 — Отож, демократія, на мій погляд, настає тоді, коли вбогі здобувають перемогу і одних багатіїв убивають, інших виганяють з краю, а решту, зрівнявши в правах, допускають до /255/ керівництва державою й посідання високих посад, що за демократичного устрою вирішується здебільшого жеребкуванням.

 — Власне, саме так і постає демократія, — сказав він, — чи то відбувається це за допомогою збройної сили, а чи противники, перейнявшись страхом, відступлять.

XI. — І як же люди там живуть? — запитав я. — І що це за державний устрій? Бо зрозуміло, що він якось позначиться на людині, яка також набуде певних демократичних рис.

 — Звичайно, зрозуміло, — мовив він.

 — Правда ж, це будуть люди передовсім вільні: у державі настануть повна свобода й відкритість, у кожного з’явиться можливість робити те, що він хоче?

 — Та так кажуть, — згодився він.

 — А де дозволено, там, ясна річ, кожний може влаштовувати своє життя так, як йому подобається.

 — Це зрозуміло.

 — На мою думку, за такого державного устрою люди особливо різнитимуться між собою.

 — Звичайно.

 — Здавалось би, — продовжував я, — це найкращий з-поміж усіх державних устроїв. Наче барвистий плащ, вигаптуваний якими лиш є квітами, так і цей устрій, вимережений усіма можливими звичаями, може видаватися найкращим.

[ — Чому ж ні? — мовив він.]

 — І цілком імовірно, — додав я, — багато хто вважатиме його найкращим, подібно до дітей і жінок, які замилувано вдивляються у мінливі барви.

 — Ясна річ, — не заперечив він.

 — А ще, мій любий друже, — вів я далі, — у ньому дуже легко дошукатися потрібного державного устрою.

 — Як це розуміти?

 — Оскільки там усе дозволено, то в ньому є всі види устроїв і, мабуть, якби в когось з’явилося бажання заснувати державу, що, власне, ми тепер і робили, то так чи інакше йому довелося б опинитися у державі демократичній і вибрати собі в ній таку форму правління, яка йому подобається, так начеб та людина прийшла на базар із усілякими устроями, уподобала б собі один і таким чином створила свою державу.

 — Можливо, — сказав він, — там не забракло б для цього взірців.

 — А те, — провадив я, — що в демократичній державі немає жодної потреби брати участь в управлінні, навіть якби ти мав для цього необхідні здібності, не обов’язково коритися, якщо ти /256/ не хочеш ні йти на війну, коли інші йдуть, ні дотримуватись миру, хоч інші його дотримуються, а ти того миру зовсім не прагнеш, чи якби тобі яким-небудь законом заборонялося правити або вершити правосуддя, а ти, попри це, все одно міг би правити й судити, коли б тобі того забаглося, — тож хіба це, на перший погляд, не божественно чудове й гарне життя?

 — Можливо, — мовив він. — Принаймні на перший погляд.

 — Добре. А лагідне ставлення до декого із засуджених — хіба це не чудова несподіванка? Чи ти ще не бачив, як у такій державі люди, засуджені на смерть або на вигнання, усе ж залишаються на місці й далі крутяться собі в суспільстві? І ніби ніхто ними не переймається, ніби ніхто їх не помічає — походжають вони вільно, немов герої?

 — І таких багато, — сказав він.

 — Ця поблажливість аж ніяк не якийсь там дріб’язок демократичного устрою, це радше зневага до тих речей, про які ми, коли засновували нашу державу, говорили, як про щось дуже важливе. Коли б хто-небудь, вважали ми, не був від природи видатною людиною, яка перевершує багатьох, то він ніколи не став би доброчесним мужем. Це так, ніби ніколи від дитячих років у своїх забавах і заняттях він не дотикався до прекрасних речей, — а втім, демократична держава вміє все це чванливо зневажати і взагалі не брати до уваги, хто від яких занять переходить до державних справ і починає займатися політикою. Вона виявляє шанобу до кожного, хто засвідчить свою прихильність до натовпу.

 — Авжеж, яка шляхетна поблажливість! — вигукнув він.

 — Такі та подібні до цих риси, — сказав я, — властиві для демократичного устрою, який хоч і не має належного управління, а тому свавільний, проте водночас приємний і різнобарвний. Такий, який дарує всім певну рівність, вирівнюючи рівних і нерівних.

 — Ти говориш про те, що нам добре відомо, — сказав він.

XII. — Поглянь-но, — продовжував я, — як ці риси позначаються на окремій людині. Чи, може, спочатку розглянемо, як вони в ній витворюються, подібно до того, як ми розглядали сам державний устрій?

 — Саме це й треба зробити, — відповів він.

 — І чи не ось так? Скажімо, в тієї ощадливої олігархічної людини міг би народитися син, якого батько, гадаю, виховував би за своїми звичаями.

 — Авжеж, міг би. /257/

 — І він також силою волі приборкував би свої бажання, зокрема ті, що наражають на марнотратство, а не ведуть до збагачення і які ніяк не можна назвати необхідними.

 — Це зрозуміло.

 — А може, хочеш, — додав я, — щоб не вести мову потемки, насамперед визначити, які бажання необхідні, а які ні?

 — Хочу, — відповів він.

 — Отже, ті з них, які нам не під силу відвернути, ми справедливо могли б назвати необхідними, а також ті, здійснення яких приносить нам користь. Бо за своєю природою неминуче мусимо прагнути як одних, так і інших. Хіба не так?

 — Авжеж, так.

 — Тож маємо право сказати, що ті бажання необхідні?

 — Маємо.

 — А ті, від яких людина може звільнитися, якщо докладе зусиль з юних років, і які, до того ж, не приносять нічого доброго, коли вона має їх у собі, а іноді й ведуть до цілком протилежного — якби їх усіх ми назвали не обов’язково необхідними, то чи влучне було б наше визначення?

 — Дуже влучне, — відповів він.

 — Чи не взяти б нам собі якісь приклади як одних, так і інших пожадань, якими вони є, щоб мати їх за взірець?

 — Так, треба взяти.

 — Наприклад, потреба їсти задля здоров’я і доброго самопочуття, тобто пожадання самого хліба й того, що до хліба, — це необхідність?

 — Думаю, так.

 — Бажання хліба необхідне з двох причин: перша — воно корисне нам, друга — воно не може припинитись, поки людина живе.

 — Так.

 — А бажання того, що до хліба, необхідне лише тоді, коли може принести користь для доброго самопочуття.

 — Звичайно.

 — А як бути з бажаннями надмірної їжі? Якщо його стримувати від юних років і відвертати себе від нього цілеспрямованим вихованням, то більшість може позбутися його, адже воно шкодить тілу й завдає шкоди душі, якщо йдеться про розум і розсудливість, отже, чи слушно було б назвати це бажання не обов’язково необхідним?

 — І навіть дуже слушно.

 — Тож чи не назвати б нам усі оті бажання втратними, а ті, інші, прибутковими, бо вони сприятливі для діяльності? /258/

 — Чому ж ні?

 — Так само скажемо і про любовні та всі інші подібні бажання?

 — Так само.

 — А та людина, яку ми недавно називали трутнем, чи не казали ми, що вона виповнена такими не обов’язково необхідними бажаннями й пожаданнями, під владою яких постійно перебуває, на відміну від того, хто ощадливий і належить до олігархічного типу, яким володіють бажання необхідні?

 — То й що?

XIII. — А те, що доведеться повернутися знову до того, як із олігархічного типу людини виникає демократичний. Мені здається, що в більшості випадків це відбувається таким чином.

 — Яким же?

 — Коли молодий хлопець, що зріс так, як ми щойно говорили, без відповідного виховання, але в ощадливості, скуштує меду трутнів і потрапить до товариства, де його члени сповнені шалу і на все здатні та спроможні вдовольнити його різноманітними та багатобарвними втіхами, то десь там, будь певен, бере свій початок його внутрішня переміна з олігархічного типу в демократичний.

 — Що неминуче, — сказав він.

 — Як змінюється держава, коли одній частині її громадян приходить допомога іззовні від подібних за поглядами союзників, так само змінюється і юнак, коли певній частині його пожадань надають допомогу іззовні пожадання, що відповідають його власним.

 — Так і є.

 — І я думаю, якщо його олігархічному началу наспіє якась допомога або з боку батька, або від інших членів сім’ї, коли вони вмовляють його та сварять, тоді в ньому виникають обурення, спротив і внутрішня боротьба.

 — Обов’язково.

 — Інколи, на мій погляд, демократичне начало поступається місцем олігархічному, і тоді деякі з його пожадань зникають, інші пригнічуються, в душі юнака з’являється певна сором’язливість, і все знову приводиться до внутрішнього ладу.

 — Іноді це трапляється, — мовив він.

 — Але потім, гадаю собі, у ньому починають зростати інші пожадання, близькі до тих, які пригнічувалися, і завдяки тому, що батькове виховання виявилось не надто вмілим, вони стають численними й сильними.

 — Здебільшого так і буває, — погодився він. /259/

 — Правда ж, вони тягнуть юнака до того самого товариства, і від цього потаємного спілкування множиться багато інших пожадань і пристрастей?

 — Правда.

 — І, врешті-решт, гадаю, помітивши, що акрополь юнацької душі стоїть пусткою, вони здобувають його, бо немає в ньому ні знань, ні добрих занять, ні правдивих думок, що найкраще сповняють сторожову службу, охороняючи душі милих для бога людей.

 — Безперечно, — сказав він.

 — А замість них, як я вважаю, помилкові думки та хвалькуваті слова видеруться нагору й займуть у юнака те укріплення.

 — Жодного сумніву, — мовив він.

 — І хіба він знову не піде до тих лотофагів 30, хіба відкрито не замешкає там? А якщо на виручку ощадливому началу його душі надійде якась допомога від рідних, то ті його хвальковиті слова замкнуть у ньому браму царської стіни й не впустять ні самих союзників, ані приймуть послів, тобто доказів людей старших і досвідченіших, хоч би вони й належали до осіб незацікавлених. У боротьбі з ощадливим началом перемога буде на їхньому боці і, називаючи соромливість глупотою, вони, мов вигнанця, виштовхують її за стіни, а розсудливість назвуть браком мужності й викинуть геть, спочатку обливши брудом 31. Переконуючи, що поміркованість і лад у видатках — це сільська неотесаність і ниці скупощі, вони з допомогою численних непотрібних забаганок виженуть їх за свої межі.

 — Обов’язково.

 — А коли спустошать і виметуть душу юнака, яку їм пощастило захопити, то, вділивши їй високих таїнств 32, вони позводять туди і нахабство, і розбещеність, і дику розпусту, і безсоромність у повному їхньому блиску, увінчаних вінками та в супроводі численного хору, і всіляко їх прославлятимуть, вживаючи пом’якшених висловів і називаючи нахабство доброю освіченістю, розбещеність — незалежністю, дику розпусту — розкішшю, а безсоромність — мужністю. Чи ж не так само молода людина, яку виховували в межах необхідних пожадань, ще в юному віці переходить до того, що вивільняє і спускає з прив’язі пожадання не обов’язково необхідні й некорисні.

 — Це ж очевидно, — мовив він.

 — Потім, гадаю, така людина житиме, витрачаючи на необхідні задоволення грошей, праці й дозвілля не більше, ніж на задоволення, що не обов’язково необхідні. Але якщо їй поталанить, і вакхічний шал 33 у неї не буде надмірним, і, до того ж, вона стане старшою, а те велике сум’яття само собою минеться, тоді /260/ вона почне впускати в себе й частково приймати ті пожадання, які свого часу були відправлені у вигнання, а тим, які вдерлись на їхнє місце, віддаватиметься уже не повністю, і, таким чином, у її житті встановиться рівновага бажань, щоразу вона коритиметься тому з них, яке їй дісталося ніби за жеребом, і коритиметься доти, поки його не вгамує, потім віддасть себе у владу іншому бажанню, не зневаживши жодного, а всіх їх годуватиме порівну.

 — Авжеж.

 — Але правдивого слова вона не прийме і не допустить його до своєї фортеці, якщо хтось скаже їй, що одні задоволення народжуються від прекрасних і добрих пожадань, а інші — від поганих, і що одні пожадання слід плекати й шанувати, а інші — стримувати й підкорювати. На це вона лиш заперечливо хитатиме головою й казатиме, що всі пожадання однакові, а тому до всіх треба ставитися з однаковою шанобою.

 — Звичайно, — мовив він, — людина такого типу саме так і робить.

 — Отож, — провадив я, — така людина живе з дня на день, догоджаючи будь-якому пожаданню, що першим її охопить. То вона напивається під чарівну музику флейт, то раптом цмулить лише воду й доводить себе до виснаження, то знову захоплюється гімнастикою, а буває, що взагалі нічого не робить і нічим не переймається, а потім проводить час у нібито філософських розмовах. Часто береться за політику, схоплюється з місця і говорить, що попало, і робить, що попало, часом захоплюється людьми військовими і пристає до їхнього товариства, або ж захоплюється тими, що роблять гроші, й тоді пристає до їхнього. У її житті немає ні якогось ладу, ні необхідності; вона називає життя приємним, вільним і щасливим і проживає його сповна.

 — У всякому разі, — сказав він, — ти описав життя людини в умовах рівноправ’я.

 — На мій погляд, — додав я, — ця людина багатогранна, сповнена різних характерів, прекрасна, вона міниться різними барвами, наче та держава, якій вона належить. Не один чоловік і не одна жінка позаздрили б життю, яке містить стільки прикладів державних устроїв і характерів.

 — Це так, — мовив він.

 — То що ж? Зіставмо таку людину з демократичним ладом — чи слушно буде назвати її демократичною?

 — Скажімо, так. /261/

XIV. — Але найкращий державний устрій 34, — вів я далі, — і найкращу людину нам ще залишається розглянути — це тиранія й тиран.

 — Мабуть, — сказав він.

 — Ну ж бо, любий мій друже, поміркуймо, як з’являється тиранія. Що вона виникає з демократії шляхом перевороту — це більш-менш зрозуміло.

 — Зрозуміло.

 — А може, як із олігархії постала демократія, так і з демократії постає тиранія?

 — Яким чином?

 — Те добро, — відповів я. — що його поставлено за кінцеву мету, через що й виникла демократія, — це багатство. Хіба ні?

 — Так.

 — Отже, неможливість наситити потяг до багатства та нехтування усім іншим задля наживи занапастили олігархію.

 — Це правда, — сказав він.

 — А хіба й демократія не визначає певне добро, якого не може мати досита і через що занепадає?

 — Що вона, на твою думку, визначає як те добро?

 — Волю, — відповів я. — Бо в демократичній державі лиш і чути, що воля — понад усе, і що тільки в такій державі годиться жити людині вільній за своєю природою.

 — Справді, такі слова звучать дуже часто, — визнав він.

 — А в підсумку, як я тільки-но й почав говорити: невтоленна жадоба того добра і погорджування усім іншим перетворює цей устрій і підготовляє потребу в тиранії.

 — Яким чином? — запитав він.

 — Коли демократичну державу, яка має спрагу волі, очолять кепські виночерпії, ця держава понад міру впивається нерозведеною волею, а своїх урядовців, якщо вони недостатньо поблажливі й не дають їй повної волі, переслідує карами, закидаючи їм, що вони мерзотники й олігархи.

 — Вона так і робить, — мовив він.

 — Проте покірних правителям громадян, — провадив я, —

там поливають брудом як добровільних і безвартісних рабів, а правителів, подібних до підвладних, і підвладних, що й самі хочуть бути правителями, прославляють та шанують як насамоті, так і привселюдно. Хіба в такій державі повсюдне поширення волі не є неминучим?

 — Чому ж ні? /262/

 — Нею, мій друже, — сказав я, — просякнуть і власні будинки, і, врешті-решт, навіть тваринам у такій державі прищеплять непокору.

 — Що ти маєш на увазі? — запитав він.

 — Ну, наприклад, — відповів я, — батько призвичаюється ставати схожим на дитину і боїться своїх синів, а син поводиться як батько й ані соромиться, ані боїться тих, хто дав йому життя, бо ж на все воля. Поселенця прирівнюють до корінного мешканця, а корінного мешканця — до поселенця, так само і з чужинцями.

 — Буває й так, — погодився він.

 — Отже, усе це має місце, — вів далі я, — як і інші подібні до того дрібнички. У такій державі вчитель боїться учнів і запобігає перед ними, а учні не зважають на вчителів, а заодно й на своїх вихователів 35. Загалом же, молоді люди починають наслідувати старших та змагатися з ними і словом, і ділом, а старші стають на одну ногу з молодими і, уподібнюючись до них, раз у раз вправляються в дотепах і жартах, щоб не виглядати похмуро й не мати занадто владної постави.

 — Що так, то так, — мовив він.

 — Але крайньої волі, мій друже, — мовив я на те, — суспільство такої держави доходить тоді, коли куплені невільники й невільниці втішаються не меншою волею, ніж ті, що їх купили. І потім, ми ж ледве не забули згадати про ставлення жінок до чоловіків і чоловіків до жінок — яка там панує рівноправність, а яка воля!

 — Це ніби за словами Есхіла, — зауважив він, — «скажімо те, що спало на уста« 36.

 — Авжеж, — відповів я. — Саме так я й кажу. Бо коли взяти тварин, що підвладні людині, то наскільки вільніше їм там, ніж деінде — цьому ніхто не повірив би, якби сам не переконався. Геть як за тим прислів’ям: «Собаки — це господині«». А коні й віслюки там звикли ходити напрочуд вільно й поважно, завжди напираючи на перехожих, коли ті не поступаються їм дорогою. І в усьому іншому, куди не кинь, повно волі.

 — Ти мені наче сон розповідаєш, — мовив він, — бо я ж і сам часто стикаюся з цим, коли вибираюся на село.

 — А що з того всього постає, — провадив я, — тобі, очевидно, зрозуміло: душа громадян набуває такої делікатності й вразливості, що якби хтось спробував накинути їй бодай яку-небудь думку про покору, вона вибухає обуренням і різко протестує. А закінчується це тим, що такі громадяни, як ти знаєш, перестають зважати навіть на закони — писані й неписані, щоб уже ніхто й ні в чому не мав над ними влади.

XV. — Я це дуже добре знаю, — сказав він. /263/

 — Так ось, мій друже, — наголосив я, — саме з цього способу правління, такого прекрасного й такого по-молодечому завзятого, і виростає, як мені здається, тиранія.

 — Воно й справді по-молодечому завзяте, — погодився він, — але що ж далі?

 — Та сама хвороба, — сказав я, — яка вразила олігархію й занапастила її, тепер підточує і цей устрій, тільки тут вона розвивається ще більше та сильніше через загальне свавілля і поволі накладає кайдани на демократію. І справді, усякий надмір 38 любить переходити у свою велику протилежність — чи то будуть пори року й погода, чи рослини й тіла, а надто коли йдеться про державні устрої.

 — Напевно, — мовив він,

 — Адже надмірна воля, здається, не перетворюється ні в що інше, як у надмірне рабство. І для окремої людини, і для держави.

 — Безперечно.

 — Отже, цілком природно, — провадив я, — що тиранія постає ні з якого іншого устрою, а тільки з демократії, тобто з безмежної волі найбільшої й найдикішої неволі.

 — Так і є, — визнав він.

 — Але мені здається, — сказав я, — ти не про це запитував, а про те, яка хвороба, поширена в олігархії, так само гніздиться і в демократії і провадить її до кайданів.

 — Твоя правда, — відповів він.

 — Говорячи про хворобу, я мав на увазі той вид бездіяльних і марнотратних людей, — сказав я, — на чолі яких стоять найвідважніші з них, а за ними тягнуться менш відважні, яких ми прирівняли до трутнів з жалами та без жал.

 — Справді, — кинув він.

 — Обидва ці різновиди людей, — вів я далі, — сіють хаос у кожному державному устрої, хоч би де вони з’являлися. Це — як запалення й жовч у тілі. І потрібно, щоб добрий лікар і державний законодавець, заздалегідь вживаючи проти них відповідні заходи, виявляли при цьому не меншу пильність, ніж мудрий бджоляр. Передусім, щоб не розмножились трутні, а коли вони все ж з’являться, то слід якнайшвидше вирізати разом з ними із стільників і вощину.

 — Присягаюся Зевсом! — вигукнув він. — Це неодмінно.

XVI. — Щоб ми краще могли роздивитися, — сказав я, — і обміркувати те, до чого хочемо приглянутись, візьмімось до справи інакше...

 — Як саме?

 — Зробимо подумки поділ демократичної держави на три частини, що насправді так і є. Одна частина — це, владне, люди /264/ породи трутнів, вони множаться тут завдяки свавіллю не менш, ніж в олігархічній державі.

 — Це так.

 — Але в цій державі вони жалять набагато дошкульніше, ніж у тій.

 — Чому?

 — Там їх не шанують, усувають з керівних посад, і тому вони не мають змоги набратися досвіду й сили. А за демократії вони, за деякими винятками, висуваються на чільні місця в державі. Найотруйніші з них виголошують промови й діють, а інші розсідаються поблизу ораторської трибуни, зчиняють галас і не допускають до слова нікого, хто хотів би говорити інакше. Так що за такого державного устрою повсюдно, за винятком чогось незначного, верховодять подібні типи.

 — Ясна річ, — мовив він.

 — Отже, з натовпу завжди вирізняється й друга частина...

 — Яка?

 — Коли ледь не всі зайняті набуванням статків, то найупорядкованіші за своєю природою стають найбагатшими.

 — Звичайно.

 — Саме звідси, гадаю, трутням і найлегше набрати щонайбільше меду.

 — Бо як можна щось видушити з тих, хто його й так мало має?

 — А ті багатії, очевидно, називаються стільниками трутнів?

 — Мабуть, так, — відповів він.

 — До третьої частини належить народ — ті, хто працює своїми руками, не пнеться до керівних посад і не таким уже й великим майном володіє. їх найбільше, і за демократичного устрою вони мають найбільший вплив, особливо коли зійдуться докупи.

 — Авжеж, мають, — сказав він. — Проте не горять бажанням робити це часто, якщо не отримають свою пайку меду.

 — Але ж вони отримують її постійно, — здивувався я. — Оскільки ті, що при владі, завжди можуть відібрати власність у багатих і розділити її між народом, залишивши левову частку собі.

 — Ось так їм і перепадає їхнє, — відзначив він.

 — А ті, у кого відбирають майно, очевидно, змушені захищатися, виступаючи на народних зібраннях і роблячи все, що лиш можуть.

 — Авжеж. /265/

 — Хоч вони й не думають про переворот, їх усе одно звинувачують у тому, що вони замишляють підступи проти народу і прагнуть олігархії.

 — То й що?

 — А те, що, врешті-решт, коли вони бачать, що народ не з лихого умислу, а тільки через своє невідання, бо його ввели в оману наклепники, намагається завдати їм кривди, тоді вони хоч-не-хоч починають і справді тяжіти до олігархії — також не зумисно, адже зло прищепив їм той самий трутень, ужаливши їх.

 — Так і є.

 — І починаються звинувачення, судові розгляди, позови одних проти одних.

 — Певна річ.

 — А хіба народ не звик завжди вирізняти когось одного й ставити над собою, дбати про нього й сприяти йому в зростанні?

 — Авжеж, звик.

 — Отже, з’ясували хоч те, — промовив я, — що скільки б разів не з’являвся тиран, він не виростає невідомо звідки, а тільки з одного кореня — зі становища народного обранця 39.

 — Це цілком зрозуміло.

 — Тож як починає змінюватися той народний ставленик на тирана? Хіба не ясно, що це стається тоді, коли він починає робити так само, як у тій легенді, яку розповідають біля храму Зевса Лікейського в Аркадії?

 — Що це за легенда? — запитав він.

 — Кажуть, що той, хто скуштував людських нутрощів, дрібно нарізаних і навмисно перемішаних з нутрощами жертовних тварин, той мусить стати вовком. Чи ти не чув цього міфа 40?

 — Чув.

 — А хіба не так само й той, хто стоїть на чолі народу і якому народ безоглядно довіряє, хіба він утримається від крові своїх одноплемінців? Навпаки, як буває в таких випадках, він почне скаржитись на людей, притягати їх до суду за несправедливими звинуваченнями і осквернить себе, відбираючи в когось життя. Своїми нечестивими вустами і язиком він смакуватиме братню кров, караючи вигнанням із рідної землі та засуджуючи до смертної кари. Принагідно обіцятиме скасування боргів і новий розподіл землі; тож після цього чи не випаде неминуче на його долю одне з двох: або загинути від рук ворогів, або стати тираном і з людини перетворитись на вовка?

 — Це цілком неминуче для його долі, — відповів він.

 — Тому він, — це той, хто бунтує проти власників майна?

 — Авжеж, той. /266/

 — Якщо ж він побував на вигнанні, а потім повернувся, незважаючи на опір своїх ворогів, то повернувся вже як викінчений тиран?

 — Ясна річ.

 — І якщо ті, що прирікали його до такої кари, не зможуть або повторити її знову, або засудити його до страти за наклепницьким звинуваченням у державній зраді, то їм залишається замишляти його потаємне вбивство.

 — Здебільшого так і стається, — мовив він.

 — Тому всі, хто досягає такої високої влади, відразу ж пригадують собі загальновідому вимогу тиранів: вони домагаються від народу особистої охорони, щоб «народний захисник» почувався в безпеці.

 — А це обов’язково, — згодився він.

 — І народ дає йому охоронців, тому що побоюється за його життя, а за себе, зрозуміло, він не переживає.

 — Безперечно.

 — Отож, коли побачить це хто-небудь, хто має гроші, а через них і звинувачення у ворожому ставленні до народу, то він, мій друже, мов у відповідності з тим оракулом, який отримав Крез,

...до багатого гравієм Герму Бігти чим дужче почне, не соромлячись бути лякливим 41...

 — Та певно, — сказав він, — бо другої можливості соромитись у нього вже не було б.

 — Тобто, якби його схопили, — припустив я, — його б стратили.

 — Без сумніву.

 — А той, сам народний обранець, ревна річ, не лежить серед інших загиблих, «на весь зріст велетенський простягтись« 42, а, поваливши багатьох, стає на колісницю держави вже не як обранець народу, а як справжній тиран.

 — І не інакше, — сказав він.

XVII. — Тепер, може, ми б розглянули, — запропонував я, — у чому полягає щастя цієї людини й щастя держави, в якій такий смертний з’являється?

 — Авжеж, розглянемо, — погодився він.

 — Десь у перші дні й узагалі на перших порах той обранець привітно посміхається й вітає всіх, кого лиш зустріне, він навіть запевняє, що він не тиран, і не шкодує обіцянок кожному, зокрема й суспільству в цілому, звільняє від боргів, роздає землю народові й своєму оточенню, прикидаючись лагідною й милостивою до всіх людиною.

 — Ще б пак! — сказав він. /267/

 — Що ж до зовнішніх ворогів, то мені здається, що хоч з одними він і примириться, а інших знищить, так що тут буде повний спокій, усе ж він постійно розпочинатиме якісь війни, щоб народ відчував потребу у вожакові.

 — Звичайно.

 — А ще для того, щоб люди зубожіли від сплати податків і змушені були думати про щоденний хліб насущний, а менше замишляти щось лихе проти нього.

 — Це зрозуміло.

 — А якби він запідозрив деяких людей у тому, що вони мріють про волю й заперечують його право правити, то таких він би позбувся під приводом того, що вони нібито перекинулись до ворога. То хіба з огляду на це все тиран не повинен постійно прагнути війни?

 — Повинен.

 — Але ж, поводячись так, він пробуджує до себе щораз більшу ненависть громадян?

 — Авжеж.

 — Бо навіть і деякі з тих впливових осіб, що спільними зусиллями допомогли йому посісти високе становище, тепер відверто обурюватимуться і перед ним, і між собою, засуджуючи те, що діється, — принаймні ті з них, хто найвідважніший і найвпливовіший.

 — Схоже, що так.

 — І їх усіх тиранові доведеться знищити, коли він не збирається поступатися владою. Так що, зрештою, у нього не залишиться ні друзів, ні ворогів, хто був би чогось вартий.

 — Очевидно.

 — Виходить, йому потрібно пильно приглядатися, хто мужній, хто великодушний, хто розумний, а хто багатий. Його «щастя», власне, у тому й полягає, що всім цим він мусить бути ворогом і — хоче того чи ні — кувати на їхні голови лихо, поки не очистить від них державу.

 — Нічого собі очищення, — посміхнувся він.

 — Ну, так, — відповів я, — воно цілком протилежне до того, яке застосовують лікарі до людського тіла: вони усувають з нього найгірше, залишаючи найкраще, а він усе робить навпаки.

 — Мабуть, інакше він просто не може, якщо хоче зберегти владу, — сказав він.

XVIII. — І яке ж то примусове щастя, — підхопив я, — бути поставленим перед необхідністю: або жити серед багатьох негідників, які, до того ж, його ненавидять, або не жити взагалі.

 — Таку вже має долю, — зітхнув він. /268/

 — Чи ж не правда, що чим більше ненавидять його за таку поведінку громадяни, тим більше йому потрібно відданих охоронців?

 — Певна річ.

 — Але де ж вони, ті віддані? Де їх узяти?

 — Якщо він заплатить, — сказав Адімант, — вони налетять зграями.

 — Присягаюсь собакою, ти знову, здається мені, говориш про якихось трутнів, — заявив я. — Про тих, що злітаються з чужинецьких країв.

 — Тобі правильно здається, — ствердив він.

 — Отже? Хіба тиран не захоче пошукати собі охоронців на місці?

 — Як саме?

 — У громадян відбере рабів, дасть їм волю і введе їх до своєї варти.

 — Чудово, — сказав він, — бо вони й справді будуть йому найвідданіші.

 — Ну й щастя в тирана, — не стримався я. — Якщо подібних мужів він обирає собі за друзів і розраховує на їхню відданість, а тих перших нищить.

 — Але ж він змушений вибирати таких! — вигукнув Адімант.

 — Ці товариші, — продовжував я, — захоплюватимуться ним і, як новоспечені громадяни, ввійдуть до його найближчого оточення, а люди порядні його ненавидітимуть і уникатимуть.

 — Чому ж би не мали ненавидіти?

 — Загалом недаремно, — сказав я, — трагедію вважають мудрованою справою, а Евріпіда таким, що відзначився в ній особливо.

 — Про що це ти?

 — Адже він висловив дуже глибоку думку: тиран мудріє в спілкуванні з мудрими 43. Очевидно, він вважає, що мудрі, власне, ті, з ким тиран спілкується.

 — І він називає тиранію богорівною 44, всіляко вихваляє її й далі. Він і так само інші поети!

 — Тому, оскільки вже такі мудрі люди ті трагічні поети, то нехай вони нам і всім тим, хто має такий самий погляд на державний устрій, як і ми, вибачать, якщо ми не приймемо їх до нашої держави саме тому, що вони оспівують тиранію.

 — Я впевнений, — мовив він, — • що вибачать, принаймні ті, кому не бракує почуття гумору.

 — Пішовши, гадаю собі, по інших державах, збираючи всюди натовп і винаймаючи акторів з прекрасними, сильними і вражаючими голосами, вони зваблюватимуть громадян тиранією й демократією. /269/

 — І навіть дуже.

 — Правда ж, вони ще й отримуватимуть винагороди й всілякі вияви пошанування — найбільші, ясна річ, від тиранів, а на другому місці — від демократії? Але чим ближче вони підходять до щораз кращих державних устроїв, тим відчутніше пригасає їхня слава, наче їй не вистачає духу йти далі.

 — Це так.

XIX. — Але ж ми дещо відійшли від головного, — сказав я. — Повернімося знову до того війська тирана, різнобарвного і численного, і ніколи не однакового за своїм складом. А які кошти йдуть на його утримання?

 — Безсумнівно, — відповів він, — що коли держава володіє коштовностями храмів, то тиран витрачатиме їх. І поки грошей від продажу тих цінностей вистачатиме на покриття видатків, він стягатиме з населення менші податки.

 — А що, коли це джерело вичерпається?

 — Ясно, — відповів він, — що тоді, аби утримувати й самого себе, і всіх своїх приятелів та приятельок, він зазирне до батьківської скарбниці.

 — Розумію, — мовив я, — народ породив тирана, народові й годувати його та його друзів.

 — Це неминуче.

 — Ти так гадаєш? — здивувався я. — А якщо народ обуриться і скаже, що це несправедливо, щоб батько годував дорослого сина? Має бути навпаки, син повинен утримувати батька, і народ не для того народив його і поставив на своєму чолі, щоб тепер, коли той досяг успіху, опинитися в рабстві у своїх власних рабів, годувати їх усіх — і сина, і рабів, і всю іншу наволоч, а тільки для того, щоб під його правлінням визволитись від багатіїв і від так званих достойних людей. Тепер же народ наказує йому та його поплічникам забиратися геть із держави, подібно до того, як батько виганяє з дому сина разом з його галасливою пияцькою ватагою.

 — Тоді, присягаю Зевсом, — вигукнув він, — народ дізнається, якого покруча він породив, кого плекав і вирощував, а тепер, не маючи достатніх сил, намагається вигнати сильнішого за себе!

 — Та що ти кажеш?! — мовив я. — Невже тиран наважиться вдатися до насильства над своїм батьком і, якщо той не послухається, навіть побити його?

 — Так, — відповів він, — адже він відібрав у нього зброю.

 — Тобто ти кажеш, — додав я, — що тиран — це батьковбивця і поганий опікун своєї перестарілої рідні, але ж такою, власне, і є справжня тиранія. Як то кажуть, втікаючи від диму, опинилися у вогні 45. Так і народ, уникаючи підлеглості людям вільним, /270/ потрапляє в залежність від деспотизму, замість своєї великої і безмежної волі дістає найважчу та найприкрішу неволю у невільників.

 — Це так, — мовив він. — Саме так і буває.

 — І що далі? — запитав я. — Чи можемо ми з усією відповідальністю заявити, що вже достатньо розглянули, як із демократії постає тиранія і якою вона є, коли утвердиться?

 — Авжеж, достатньо, — сказав він.









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.