[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 196-217.]

Попередня     Головна     Наступна





12. Народ і його закон



Доба отців церкви, що продовжувалася до VI — VII століть, все ще належала до античності. Попри грандіозні зміни (соціальні, економічні та політичні), які здійснилися за перші шість століть християнської ери, і Сенека, і Григорій Великий — обидва залишалися римлянами. Вони обидва жили в колі римських політичних ідей; для обох імперія була єдиною значимою політичною сутністю; погляди обох великою мірою сходилися щодо концепції держави і права. Навіть перетворення церкви в автономну соціальну інституцію і зайняття нею вакантного місця після розвалу імперії в часи св. Григорія не порушило історичної єдності античного світу. Однак у період з VI по IX ст. політична доля Західної Європи раз і назавжди перейшла до рук германських завойовників, під чиїми ударами нарешті впала стара імперська структура. Карл Великий спромігся здобути титул імператора й Августа; письменники та клерикали у своїх розповідях видавали його королівство за нове втілення Римської імперії, хоча сам Карл і його оточення аж ніяк не нагадували римлян. Римська імперія, відступивши на схід, сама залишила Рим, не кажучи вже про західні провінції, де не зосталося й тіні імперської влади; Римська церква, що відокремилася від Константинопольської через спір з іконоборцями, стала церквою Західної Європи; а єпископ Римський під загрозою навали єретиків-лангобардів зміцнив свою спілку з франкськими королями і, скориставшися з цього, став світським володарем Центральної Італії. Варварські завоювання та супутні соціально-економічні зміни унеможливили широкомасштабне врядування. Замість того, щоб залишатися глибокою провінцією середземноморської цивілізації, Західна Європа знайшла свій власний центр, довкола якого почало обертатися її політичне й інтелектуальне життя.

З VI по IX століття Європа перебувала в такому стані, що не сприяв філософсько-теоретичній діяльності, а варвари-германці на той час не могли ще оволодіти залишками античної науки, тим паче — її розвивати. Відносний правопорядок, що усталився за Каролінгів разом з нетривким відродженням шкільництва, виявився всього-на-всього епізодом. Нові навали варварів X — XI ст. — норманські на півночі, гуннські на сході — несли загрозу відкинути Європу назад, у хаос анархії. Активне обговорення політичних ідей відновлюється тільки в другій половині XI ст., коли розпочалася запекла ворожнеча між світською владою і духовною. Але ця довготривала трагічна перерва в соціально-політичній історії, що /197/ відмежувала стародавній світ від середньовіччя, не привела до свідомого, цілеспрямованого відходу від політичних концепцій, освячених християнською античністю. Пошана до Св. Письма, отців церкви, церковних традицій, навіть авторитет язичницьких письменників, на кшталт Ціцерона, лишилися недоторканими. Чинність природного права, його авторитетний вплив на володарів та підданих, зобов’язання королів правити справедливо й у відповідності з законом, святість усталеної влади, як світської, так і церковної, а також єдність християнського світу під орудою imperium та sacerdotium 1то були сфери життя, де панувала цілковита, загальна злагода. Крім цього, слід взяти до уваги, що в ранньому середньовіччі з’явилися ідеї стосовно держави й права, яких не знала античність і які поступово засвоювалися теоретичною традицією і справляли помітний вплив на політичну філософію Західної Європи. Деякі з них у певному сенсі можна назвати германськими; принаймні вони є набутком германських народів. Втім, не обов’язково вірити в міф, що германський спосіб теоретизування має свою особливу, тільки йому приналежну ауру. Правові ідеї, виплекані германськими народами, багато в чому нагадували уявлення інших варварів, що мали племінну організацію і напівкочовий спосіб життя. Ці ідеї розвивалися в контакті з рудиментами римського права і зазнавали тиску політичних та економічних чинників, що мали досить одноманітний характер по всій Західній Європі. В цьому розділі дається побіжний опис нових концепцій, які впродовж раннього середньовіччя торували собі шлях до політичних теорій і, наслідуючи античні традиції, що пройшли горнило святоотецького богослів’я, стали частиною загальноприйнятої системи мислення.



1 Держави та жрецтва (латин.).






Всюдисущий закон


Розкриваючи сутність цих нових ідей, найліпше було б сказати, що германські народи розуміли закон (право) як набуток людей, народу, племені, тобто як характерну властивість групи людей чи спільну власність, Що зв’язує цю групу воєдино. Кожний член такої людності жив у оточенні «миру», а призначенням закону було, власне, забезпечити непорушність Цього «миру». Оголошення поза законом — примітивна кара за скоєний Злочин — вилучало порушника зі спільноти людського «миру»; кривда, завдана окремій особі чи родині, примітивний еквівалент правопорушення, виводила кривдника за межі «миру» скривдженої сторони, а закон забезпечував компромісне рішення, згідно з яким ворожнеча припинялася і запановував спокій. На цій ранній стадії германське право ніколи не записувалося, а складалося зі звичаїв, що увічнювалися за допомогою усного слова; воно виражало мудрість племені, з допомогою якої підтримувалося його мирне життя. Закон, звичайно, «у кожному разі, був /198/ законом племені чи групи людей, до якої належав, і стосувався кожного в силу його членства у племені» 1. Це було природно для народу, який, з огляду на недавнє кочове минуле, не дуже міцно тримався за землю, а землеробство ще не стало його першочерговим заняттям.

Таким чином, варварські народи, що вторглися на терени Римської імперії, принесли з собою своє право, яке залишалося регулятором особистого життя кожного члена, навіть якщо він оселявся серед осіб, підлеглих римському праву. Такою була ситуація, коли у VI — VIII ст. закони германських народів уперше було записано латиною, а не германськими мовами. Такі «варварські правди», укладені в королівських остготів, лангобардів, бургундів, вестготів та в різних племінних об’єднаннях франків, свідчать про намагання не тільки обмежитися виданням на письмі германського права для германського населення, але й нерідко — підпорядкувати римське населення записаному римському праву. Стосовно населення римського походження все ще були чинними окремі фрагменти римського права; водночас для германців не припиняли своєї дії відповідні форми германських законів. Оскільки в багатьох місцевостях почали часто виникати юридичні суперечності, з плином часу випрацьовуються досконаліші правила для залагодження конфліктів, коли опоненти підлягали різним кодексам, на кшталт того, як сучасне право містить регуляції ділових стосунків, у котрих так чи так беруть участь закони різних країн 2. Погляд, що право пов’язане з членством у народі чи племені, залишався непорушним тривалий час навіть після того, як цей народ переставав бути компактною групою людей, що чітко відрізнялася від інших груп і мешкала на окремих теренах.



1 Munroe Smith, The Development of European Law (1928), p. 67.

2 З метою короткого історичного огляду варварських прав див.: Munroe Smith, op. cit. Book II.



З ходом взаємної асиміляції римських народів з германцями концепція права як особистісного атрибута поступово витісняється правовими ідеями, в яких визначальну роль відіграє місцевість або територія. Переваги останньої концепції, що обстоювала впорядковане та уніфіковане судочинство, — очевидні, і прогрес цієї ідеї, вірогідно, залежав від успішного переходу адміністративної влади до рук королів. Відносно рано, близько середини VII ст., в Іспанії, в королівстві візиготів вже існував спільний кодекс загального права, чинний для підданих римського і готського походження. У Франкській імперії, де розбіжність законів була величезною, цей процес затримався і просувався дуже нерегулярно. Королівське право завжди було територіальним (хоча й не скрізь уніфікованим) і, безсумнівно, загалом носило прогресивніший характер порівняно зі старим особистісним народним правом, та й виконання його стало ретельнішим. На початок IX ст. у деяких частинах Франкської імперії кара за злочин за правом місцевості його скоєння почала витісняти закони особистісного підпорядкування. В окремих розділах права, надто в тих, що становили /199/ певний інтерес для церкви, як, скажімо, шлюбне право, церковний вплив також йшов у розріз із розмаїттям законів. Самі процеси, що приводили до таких змін, нерідко важко дослідити, але з бігом часу право набирало форми, — як це завжди буває в осілих спільнотах, — місцевого звичаю з вищістю локального принципу над племінним. Цей місцевий звичай, однак, не ототожнювався з королівським правом або із загальним правом всього королівства. Розбіжність законів, особливо що стосується приватного права, майже скрізь з тих чи тих причин важко було подолати, і тут знову виступає наперед здатність королів перебрати всі суди під свою юрисдикцію. Наприклад, у Франції приватне право залишалося подекуди місцевим аж до пореволюційних часів, причому адміністративне право було вже давно уніфіковано; з іншого боку, в Англії, здебільшого завдяки могутності норманських королів, право стало загальним на переважній частині земель ще до кінця XII ст.

З ходом усіх змін, яких зазнало право, від племінної практики до особистісного атрибута, а потім від останнього до місцевого звичаю, найтривкішою виявилася ідея, що закон, по суті, належить людям, народові. Втім, ця ідея не мала підтексту, що той самий закон створено людиною і він залежить від людської волі і може бути нею змінений. Ієрархія ідей мала скорше зворотний порядок: саме народ як один спільний організм вважався продуктом свого закону на зразок того, як тіло живої істоти діє за принципом власної організації. З іншого боку, панувала думка, що закон не є будь-чиїм витвором: ні окремої особи, ні цілого народу. Натомість вважалося, що він є незмінний і непорушний, як усе, що існує в природі; тут доречно навести відомий вислів Джастіса Голмса: «Розумна всеприсутність на Небі». За поширеними в середні віки уявленнями цей закон не був на небі чимось поодиноким. Швидше він уподібнювався навколоземній атмосфері, що спадає з неба на землю і заповнює кожну шпаринку, просякаючи всі грані людських взаємин. Як уже згадувалося, будь-хто в середньовіччі — чи то професійний юрист, чи аматор — вірив у реальну сутність природного права, але ця віра ніяк не вичерпувала того надзвичайного пієтету, яким перейнялося суспільство по відношенню до закону. Прямо відчувалося, що право як таке наділене неперехідною цінністю і, певною мірою, є священним, чим і повинна бути визначена промислом Божим незмінно присутня сила, що проникає в людські життя навіть у їхніх найдрібніших учинках. Звичай, що вкорінився в народі, не міг протистояти природному праву, радше це був паросток величного дерева законності, яке проросло із землі до неба і створило прихисток, Де проходило все людське життя. Коли відродилася фахова юридична практика, то в розумінні юристів-цивілістів та знавців канонічного права закон ототожнювався з правом і справедливістю, а людські і Божі закони бачилися переплетеними в гармонійну єдність 1. Втім, теорія була тільки вченим викладом того, що було відомо кожному як незаперечна істина.



1 Чимало цитат зустрічається у Carlyle, op. cit. Vol. II (1909). Part I, chs. 2-6; Part II, chs. 2-6. /200/









Пошук і декларація закону


Розгалуження права на всю багатогранність життя, що нагадувало одвічну структуру, в рамках якої рухалися всі людські справи, вилилося в ідеї, не дуже зрозумілі за доби, коли щодня з’являлися нові закони і відбувалися події, які найпереконаніший оптиміст завагався б назвати дарованими Провидінням. І все ж це не було неприродним для суспільства, в якому законодавство у формі схвалення законів можна було б взагалі поставити під сумнів. Суспільство, примітивне за своєю соціально-економічною організацією, зазнає відносно мало змін, і його членам здається, що воно змінюється ще повільніше, ніж насправді. Вважається, що звичай, започаткований у віках, охоплює всі випадки, стосовно яких необхідно ухвалити рішення; впродовж тривалих проміжків часу такий підхід можна виправдати з певними застереженнями. Коли ж він втрачає слушність, то виникає натуральне пояснення: замість того, щоб створити новий закон, ліпше, розміркувавши, встановити, як у даному випадку можна тлумачити старий. Аналогічно, якщо даний стан справ існував досить довго, то це викликало впевненість в тім, що така практика і є законною і справедливою. За словами Мунро Сміта 1, це було фундаментальною установкою на всю слідчу процедуру, широко використовувану у франкському та норманському праві, і що згодом привело до появи в Англії суду присяжних. У цьому випадку замість того, щоб сказати: «закон створено», правильніше звучало б: «закон віднайдено», причому тоді зовсім не годилося б говорити, що існує якийсь гурт людей, чия робота полягає у створенні законів. Коли внаслідок пошуків абощо з’ясовувалося, що являє собою той чи той закон, дотичний до даного випадку, то король або інший високий урядовець міг сформулювати знайдене положення в «статуті» чи в «асизі» з тим, щоб його знали і впроваджували в життя, але це не означало для зацікавлених осіб, що в даному статуті надавалося чинності чомусь такому, чого не існувало раніше. Підпорядкування законодавчих ідей звичаєвому принципові, що міцно трималося впродовж середніх віків, можна проілюструвати на тому факті, що навіть після відродження студій римського права деякі юристи вважали, що звичай «знаходить, касує і тлумачить» писаний закон, хоча, без сумніву, мали місце й інші переконання 2. Таким чином, декрети, або капітулярії, франкських королів не були законодавством у сучасному розумінні. В них могли даватися роз’яснення королівським виконавцям, як діяти в тому чи тому випадку, в цілому королівстві чи в окремій його частині; але вони аж ніяк не являли собою новостворених законів, як ми розуміємо це тепер. У таких капітуляріях тлумачилося, чим, на розсуд королівських радників та з огляду на поширену практику, має бути віднайдений закон.



1 Op. cit, p. 143.

2 Погляди юристів-цивілістів XI — XII ст. на згадану проблему див. у Carlyle, op. cit. Vol. II. Part I, ch. VI; думки фахівців з канонічного права XII — XIII ст. див.: Part II; ch. VIII. /201/



Як правило, декларація прав і законів такого типу робилася від імені всього народу чи принаймні від імені когось такого, хто, на думку загалу, мав компетенцію висловлюватися за весь народ. Оскільки закони належали народові й існували з давніх-давен, то народ міг брати участь в обговоренні та схваленні найважливіших аспектів правових положень. Так, капітулярії Меровінгів уже в VI ст., цілком природно, включають коментар, де говориться, що даний декрет видано після консультації з «нашими князями» чи з «єпископами та шляхтою» або що рішення ухвалено «всім нашим народом» 1. У IX ст. схожі запевнення зустрічаються так часто, що складається враження, ніби справді закони видавалися за згодою всього населення, бо це, на думку авторів, надавало їм необхідної чинності. Однак сам термін «згода», ймовірно, вживався скорше підтвердженням того, що закон мав саме такий виклад, ніж як акт волі. Як окремий приклад тут можна навести законодавчу формулу Карла Великого: «Імператор Карл разом з єпископами, абатами, графами, герцогами та всіма вірними чадами християнської церкви, а також за їхньою згодою і порадою схвалив таке: ...для того, щоб кожний чесний підданий, власноручно ствердивши ці декрети, міг здійснювати правосуддя і щоб вірні йому піддані, у свою чергу, підтримували цей закон» 2. Добре відомий вислів з королівського едикту 864 р. відбиває цей принцип у загальних рисах: «Оскільки цей закон схвалено за згодою народу і розпорядженням (constitutione) короля...». А ось вибірковий уривок з англійської історії XII ст.: «Асиза Його Величності короля Англійського Генріха, сина Матильди, про ліси і дичину, ухвалена за участю та згодою архієпископів, єпископів, а також баронів, графів і знаті Англії у Вудстоку» 3.



1 Досить ілюстративного матеріалу стосовно декретів, де присутні ці та подібні їм вирази, див.: М. G. #., Leg. Sect. II. Vol. I, pp. 8 ff.

2 M. G. H., Leg. Sect. II. Vol. I. No. 77. Достатньо прикладів див.: Carlyle. Vol. I. ch. XIX.

3 Henry II’s Assize of Woodstock, 1184, Stubbs, Select Charters, ninth edition (1913), p. 188; translated in Adams and Stephens, Select Documents of English Constitutional History (1901), No. 18.



І в ранньому, і в пізньому середньовіччі можна знайти багато свідчень про наявність переконань в тому, що закон належить народові, яким він керує, і чинність цього закону характеризується тим, як народ його виконує, або в сумнівному випадку — заявою відповідного органу, створеного для визначення і тлумачення законів. Тут двох прикладів, вочевидь, має бути достатньо. Перший — це оповідь Йоана Ібелімського, записана в XIII ст., в якій ідеться про вироблення Єрусалимських асиз, що мало місце близько двох століть перед тим. Йоан пише, що герцог Готфрід [Бульйонський] спонукав «мудрих людей розпитати представників різних народів, що були там [в Єрусалимі], про звичаї в їхніх країнах». А потім, порадившися з патріархом, принцами й баронами, «він відібрав такі звичаї, що, на його думку, були придатними, і виробив з них асизи та ритуали, аби в Єрусалимському королівстві їх всі дотримувалися і /202/ виконували» 1. Як історичний сюжет ця оповідь, без сумніву, не являє собою цінності, але в ній чудово показано, як, на думку автора, слід створювати корпус законів. Після того як поширену практику звичаїв уточнили за допомогою обізнаних людей, фахівці-законники відібрали те, що, на їхній погляд, мало слушність за даних обставин, і королеві залишалося тільки проголосити записаний на папері результат цієї роботи з тим, щоб у подальшому не виникало жодних непорозумінь. Йоанові не спало на думку, що в даному разі творцем закону виступив герцог Готфрід чи хто-небудь взагалі. При вивченні закону, ясна річ, варто порадитися з людьми, які вже його практикували.

Другий приклад візьмемо з англійської історії. Для нас він цікавий тим, що ілюструє переддень оформлення середньовічної конституції. Після битви при Льюїсі (1264 p.), яка безпосередньо спричинила скликання «Зразкового» парламенту, один з прибічників Симона де Монфора відзначив цю перемогу, склавши білого вірша, в якому відбив погляди повстанців на закон і право:


Тож сповістимо людність королівства про думку більшості кращих знавців закону. Та й наше поспільство не є таким неосвіченим, аби не знати ліпше за чужинців закони свого королівства, успадковані нами від пращурів 2.



1 Carlyle, op. cit. Vol. III (1915), p. 43, n. 2.

2 Translated in S. R. Gardiner, Students History of England. Vol. I (1899), p. 202.



Звичай своєї країни вважався обов’язковим, а завдання парламенту полягало в тім, щоб його уточнити і в найкращий спосіб застосувати.

Скрізь домінували переконання, що закон належить народові і може застосовуватися й мінятися згідно з його волевиявленням. Причому щодо діяльності уряду погляди суспільства відзначалися дуже помітною неясністю. Загальнопоширена думка не усвідомлювала необхідності дієвого представницького апарату, і, фактично, минули віки, поки в XII — ХНІ ст. з’явився середньовічний конституціоналізм у формі парламентських органів. В дійсності не є химерою ідея про те, що округ, місто або навіть ціла держава мають право ухвалювати рішення, виставляти скарги, відповідати за своє недбальство і давати згоду на проведення політики, що вимагає їхніх грошей чи вояків. За сучасними уявленнями, все робиться вибраними представниками, але кожний знає, що це уявлення не зовсім правильне. Насправді спільнота виражає свої «погляди» через кількох осіб, котрі з тих чи тих причин беруть реальну участь у процесі кристалізації не зовсім виразного феномена, що має назву «думки загалу». При умові, що спільнота зорганізована так, що ці представники визначаються за відомими правилами, і при умові, що проблем для вирішення у них не буде надто багато і плин цих проблем не буде надто швидким, можна сподіватися, що таке представництво виявиться достатньо дієвим /203/ і без великого штату працівників. Історично подібний апарат виник пізніше, ніж сама ідея про те, що народ є корпоративною організацією, яка виражає свою спільну думку через свої магістрати та природних проводирів. А хто в ці проводирі вийшов і в який спосіб, і хто цим народом, який вони представляють, є — то вже питання, що виходять на перший план лише тоді, коли вже існує розпрацьована система, за якою мають діяти згадані представницькі органи. В працях Блекстона досі зустрічаємо як юридичну легенду оригінальну точку зору: англійські закони не проголошувалися, мовляв, через те, що кожний англієць вважався присутнім на засіданнях парламенту 1.





Король перед законом


Позиція, що закон належить громаді (народові) і затвердження закону народом відіграє значну роль в його тлумаченні, припускає думку, що король є тільки одним із чинників, які впливають на його схвалення й проголошення. Звідси беруть свій початок загальнопоширені настрої, за якими король повинен коритися законові нарівні зі своїми підданими. Звичайно, не викликає сумніву погляд, що королі, як і всі смертні, підлягають Божим і природним законам, але це ще не все, що малося в даному разі на увазі, це — не головний аспект проблеми. Як уже говорилося, розрізнення окремих типів права — Божого і людського — не означає їхньої фундаментальної відмінності. Закон як проникливе осереддя просяк і підпорядкував усі можливі людські взаємовідносини, а зокрема — стосунки правителя з підданим. Вважалося, що король повинен не тільки правити справедливо, без насильства, але також вершити правосуддя в королівстві, як цього вимагав закон і як це робилося з давніх-давен. Король не міг законним порядком скасувати права, гарантовані його підданим звичаєм або проголошені його попередниками законом краю. З цього приводу у IX ст. архієпископ Реймський Гінкмар писав:


Королі та державні міністри мають дані їм закони, згідно з якими вони повинні правити жителями кожної провінції; вони мають капітулярії, законно проголошені християнськими володарями і їхніми предками при загальній згоді їхніх законних підданих 2.


А капітулярії повнилися королівськими обіцянками дарувати своїм «вірним підданим» такий закон, який «мали ваші предки в часи наших предків» 3,



1 Commentaries, I, 185.

2 Quoted by Carlyle, op. cit. Vol. I, p. 234, n. 1.

3 У декларації франкського короля Людовіка в Кобленці року 860-го (М. G. Н., Leg. Sect. II. Vol. II, No. 242, 5).



а також — нікому не завдавати утисків «всупереч закону й /204/ справедливості». В останньому реченні слово «справедливість» вжито не в абстрактному значенні, а як справедливість, очікувану в умовах усталеної політики. Подібні обіцянки король часто-густо роздавав під час своєї коронації, з них складалася урочиста присяга. Нерідко «вірні піддані» домагалися їх під примусом, коли, не маючи достатніх сил, король забував про їхні спадкові права й привілеї. Такі заходи виправдовувалися відповідними провокативними діями і мали підтримку в загалі, незважаючи на рішучу заяву папи Григорія про необхідність незмінного послуху володарям, про що вже згадувалося в попередньому розділі. В принципі, ніхто не піддавав сумніву те, що належало окремій особі, як за Божим, так і за людським правом, згідно з статусом, який займала вона і її предки, або згідно з привілеями, підтвердженими указом одного з попередніх володарів. Закон створював узи, що накладалися на кожного відповідно зі станом, до якого той належав; аналогічно закон гарантував кожному права, привілеї та імунітети, що вважалися приналежннми його станові. Король не був винятком з цього загального правила. Тож і правив він згідно з законом, якому сам також підлягав.

Втім, хоча король і мислився підпорядкованим законові, було б не зовсім правильним вважати його підлеглим стосовно закону нарівні з усіма іншими. Основний сенс полягав не в рівності перед законом. Тут скоріше, йшлося про те, що кожний посідає ті права, які належать йому за його чином і положенням. Міцно вкорінена ідея станового порядку виправдовувала хоч який розрив у правах. Ніхто не міг заперечувати унікальності королівського становища в багатьох важливих аспектах. В силу його ролі в суспільстві на короля лягала тяжка відповідальність за добробут народу, він мав широку свободу дій задля досягнення цієї мети, а також — непорушні права щодо підданих та їхніх обов’язків 1. Оскільки вже говорилося про невиразність конституційних концепцій, не варто сподіватися, що буде дано чітке визначення унікальної сфери повноважень, в рамках якої король за законом мав реалізовувати свою владу. Навіть при наявності сучасних конституційних механізмів за виняткових обставин повноваження урядів можуть бути розширені як завгодно, і суди доведуть їх правомірність. Але в добу середньовіччя, за малим винятком, не було можливості ясно визначити те чи те конституційне повноваження. Тобто залишалося в силі, що король мав діяти за законом, але жодним приписом його дії не засуджувалися. Всі знали, що існують межі його повноважень, які він не міг переступати, не порушивши закон і мораль; з іншого боку, ніхто не сумнівався в тім, що йому належать права, з якими не може зрівнятися жоден підданий. В цьому відношенні король був singularis major universis minor 2.



1 С. Н. Mcllwain, op. cit, ch. 7.

2 Вищий за кожного, але менший від спільноти (латин.).



Як наслідок, між концепціями королівської влади за капітуляріями і за інтерпретацією римського права з’явилася принципова відмінність. /205/ Звісно, в конституціональній теорії, випрацюваній римськими юристами, імператорські юридичні повноваження розглядалися як делеговані йому римським народом. В крилатому Ульпіановому вислові це подається як підгрунтя для законодавчих повноважень імператора. До того ж римська правова доктрина вважала, що згадана передача влади відбулася раз і назавжди; а після того, як імператор отримав свої повноваження, — quod principi placuit, legis habet vigorem 1. З іншого боку, середньовічна доктрина припускала незмінне співробітництво короля зі своїми підданими, бо обидві сторони діяли, так би мовити, в одній і тій самій царині, до якої належав даний закон. Цю відмінність можна частково пояснити гігантською прірвою, що відділяла два світи, в яких складалися досліджувані юридичні концепції. Традиція римського права відбивала високоцентралізований адміністративний устрій, у якому осмислене законодавство, здійснюване при допомозі імператорських декретів, сенатських постанов за участю кваліфікованих юристів, було справою суспільного досвіду, в результаті чого саме право піднялося до високого рівня наукової систематизації. Середньовічне королівство не було централізованим ні теоретично, ні практично; і годі, мабуть, шукати чогось затятішого від місцевого звичаю супроти логічної систематизації. Побутували туманні уявлення, що королівство чи народ є певною спільністю, зорганізованою притаманним їй законом, куди входить і король з іншими сановниками та можновладцями, які виступають представниками цього народу і виконавцями його волі; але поки що не існувало ні чіткого визначення повноважень та обов’язків згаданих посадових осіб, ні певних установок на координацію їхніх дій через усвідомлення того, що вся влада, надходить з одного джерела. Ідея делегованої влади постійно наштовхувалася на концепцію, за якою вищість прив’язувалася до становища або чину і тим самим вважалася атрибутом осіб, котрі, з іншого боку, могли сприйматися як виконавці королівської волі. Навіть у XVII ст. лорд Едвард Коук все ще розглядав корону, парламент і суди загального права як інституції, що за законами королівства є органічно наділені державною владою. Сам король тоді ще не вважався «головою» держави, це поняття вкорінилося з приходом абсолютної монархії на початку нових часів. Ще менше люди схилялися до думки, що державу можна розглядати як «штучну людину», на кшталт тієї, що її зумисне вигадали юристи-аналітики, аби сприймати діяльність уряду як уніфікаторську і керівну 2.



1 Чого воліє володар, те має силу закону (латин.).

2 Визначення держави див.: John Chipman Gray, Nature and Sources of the Law, 2nd edition (1922), p. 65. /206/






Як обирали короля


Стосунки короля з народом за законами, успадкованими від попередніх поколінь, а також політичні ідеї, що викликали ці стосунки до життя, з’ясовуються ліпше, якщо проаналізувати самі джерела королівської влади і законні вимоги, яким мала відповідати особа, що претендувала на це становище. Погляди середньовіччя на даний предмет надають перевагу згоді загалу і підлеглості короля законові, а також яскраво свідчать про брак чітких юридичних установок щодо прав на королівський титул. Згідно з теперішніми політичними доктринами, правитель може дістати свою посаду через обрання або в спадщину, але навряд чи він удасться до цих двох способів воднораз. Гідний подиву факт: чимало королів у середні віки, діючи відповідно до звичаїв доби, не тільки ставали спадкоємцями трону і були одночасно обрані, але й отримували кермо влади ще й «з ласки Божої», причому ці три підстави не розглядалися як альтернативи, а служили трикратним підтвердженням одного й того самого стану справ.

Такі розпливчасті умонастрої найліпше собі уявити, якщо прикликати на допомогу історичні паралелі. Коли 817 р. Людовік Побожний зажадав зробити своїх синів спадкоємцями трону, він виклав своє рішення, додавши традиційні до цього підстави 1. Спочатку він урочисто оголосив, що «священні збори нашого народу в цілковитій одностайності зголосилися, як велить звичай», і що «враз за натхненням» його вірні піддані звірили йому свої думки в тім, що справу престолонаслідування має бути вирішено, поки Господь дарує мир. Після триденної молитви й посту рішення було схвалено:


З волі Всемогутнього Бога, сподіваємося, що наші власні бажання збіглися з прагненнями всього народу у виборі нашого старшого сина, улюбленого Лотаря. Відтак вважаємо за благо для нас і всього нашого народу, що його, відзначеного Небесним знаменням, буде урочисто короновано царським вінцем, і він за всезагальною згодою, якщо на те буде ласка Божа, стане нашим співправителем і спадкоємцем імперії.



1 М. G. H., Leg. Sect. II. Vol. I, No. 136. Translated in E. F. Henderson, Select Historical Documents of the Middle Ages (1892), p. 201.



Певні гарантії було зроблено і для молодших синів. До нас дійшли рішення, «написані й скріплені нашою рукою й, оскільки в них враховано спільну волю всіх і кожного, з поміччю Господа залишаться вони непорушні завдяки незламній відданості нашого народу».

При такому виборі володаря, як видно, для чинності номінації покликання робиться на три підстави. По-перше, Лотар був старший син імператора, хоча на цьому факті не робилося наголосу. По-друге, його було /207/ обрано, і ці вибори названо «спільною волею всіх і кожного». І по-третє, вважалося, що цей вибір був безпосередньо натхнений Провидінням. Вочевидь, Лотареві претензії на корону відбилися в умі у Людовіка як підтверджені всіма трьома необхідними чинниками водночас. Без сумніву, ідея полягала в тім, що підпорядкований волі Божій королівський син бачився як прийнятний кандидат на посідання престолу, але для остаточного завершення процедури вимагалося щось на зразок ратифікації чи затвердження кандидата від імені всього народу.

Описані мотиви дуже нагадували ті, що, на загальну думку, виявилися спонуками до проголошення асизи: чинність права (закону) врешті-решт залежала від небесних сил, але вона проголошувалася королем при підтримці народу, читай — імперських магнатів. Правда, механізм такої виборчої системи залишався неоформленим, так само як і практика проголошення законів; навряд чи хто зміг би розтлумачити, яким був виборчий ценз. Крім того, поєднання трьох вищезгаданих чинників підтримувало впевненість в умах людей, що король, обраний народом, залишається підпорядкованим закону. Спадок не вважався невід’ємним правом короля, тоді як право голосу магнатів, що обирали його, надавалося скоріш в силу притаманного їм становища, ніж як виборцям у підкреслено конституційному розумінні. Подібний погляд викладено в досить характерний спосіб у листі архієпископа Гінкмара Людовіку III, що датується 879 роком:


Ти не обирав мене на достойника церкви, але я зі своїми друзями та іншими вірними чадами Божими, а також з твоїми предками обрав тебе правити королівством при умові, що ти діятимеш за законом 1.



1 Quoted by Carlyle, op. cit, Vol. I, p. 244, n. 2.



Таким чином, у ранньому середньовіччі об’єдналися три види претензій на королівську владу: король успадковував трон; його обирав народ; і він правив з ласки Божої. Вибори та правонаступництво стали відігравати більшу роль з тим, як увиразнилася і систематизувалася конституційна практика. Попри всі намагання двох найвизначніших монархій середньовіччя — [Священної Римської] імперії і папської держави — зробити державне правління родинною прерогативою, воно стало однозначно виборним. У справі опрацювання конституції папство завоювало лідерство, утвердивши в другій половині XI ст. впорядковану процедуру обрання папи церковними ієрархами. Ця процедура замінила собою колишні неформальні вибори, які нерідко перетворювалися на гру дрібної римської аристократії чи імперської політики. І тільки 1356 р. Золота булла Карла IV узаконила процедуру обрання імператора, дала населенню імперії конституційний документ, який ретельно визначав особи і кількість виборців, запроваджував практику схвалення рішень більшістю голосів. У королівствах Франції /208/ й Англії домінував принцип престолонаслідування за правом первородства, ймовірно, за аналогією до поширених традицій феодального правонаступництва. Без сумніву, в умовах феодалізму спадкова монархія мала ліпші перспективи до зміцнення. Але навіть в інших кролівствах тривалий час панувала думка, що король до деякої міри є обранцем народу. Так, у 1199 р. вступ на престол короля Йоана [Безземельного] не був бездоганним з погляду права первородства, і в промові, приписуваній архієпископу Кентерберійському Гюберту, про що згадує хроніст Матей Паризький, це воцаріння подано як наслідок виборів 1. Схоже, ідея виборності монархів ніколи не полишала уми народу назовсім, навіть після усталення законного права спадкоємства. Тож у XVI ст. у Франції, коли виникла потреба закріпити за королями певні обов’язки, багато хто стверджував, що монархічний лад в принципі є виборним.

Байдуже, чи король отримував корону в результаті виборів, чи ставав на престол як спадкоємець, правив він з ласки Божої. Цей світський титул мав божественне походження, і ніхто не сумнівався в тому, що король є вікарій Господа Бога, а той, хто чинить йому незаконний опір, є «слугою диявола і противником Бога». У ті часи подібні вирази не наповнювалися тим змістом, що у XVI ст. дістало поняття «божественного права», притаманного королям. Зокрема, в них не припускалося, що піддані мають терпляче коритися всім королівським наказам, без огляду на те, справедливі вони чи тиранські. За відсутності впорядкованої спадкоємницької системи ідея божественного походження королівської влади не могла затвердитися в теорії династичного права в тому сенсі, який мав вираз «божественне право» у XVI — XVIII ст.; до того ж без сильної централізованої монархії з королем на чолі обов’язок пасивної покори не міг набрати форми етичної спонуки, що мало місце в політичній філософії пізніших часів. Оскільки за традиційними поняттями сам король теж підлягав законові землі, можливість спротиву за певних, не чітко окреслених обставин, коли малися підстави вважати, що порушено основоположні права, розглядалася, як моральна і як законна. Однак це не вважалося порушенням християнського обов’язку, який велів коритися законній владі. Тож промови св. Григорія, у яких він закликав до беззастережного послуху, об’єктивно були спрямовані проти тих, хто підбурював народ до безпорядків.



1 Stubbs, Select Charters, ninth edition (1913), p. 265; translated in Adams and Stephens, Select Documents of English Constitutional History (1901), No. 22. Той факт, що Гюберт, вочевидь, не говорив процитованих слів, не має значення, оскільки цим змальовано настрої народу, тим паче що Матей описував цю подію через п’ять років. Його опис добре свідчить про слабке розуміння ідеї виборів. /209/





Сюзерен і васал


Думка, що закон належить народові і врегульовує всі взаємостосунки всіх людей згори донизу, що становить цей народ, несла в собі зародки деяких конституційних положень, на кшталт соборного характеру королівства, представницької влади і юридичних повноважень корони. Але в добу раннього середньовіччя цим ідеям бракувало точних визначень і конкретної установчої організації в конституціональному апараті. Останній розвинувся із соціально-економічних реалій при взаємодії досить нерозбірливої маси явищ, відомих під назвою «феодалізм». За словами Виноградова, феодальні інституції домінували в середньовіччі так само, як місто-держава домінувало в античності. На жаль, дати визначення феодалізмові неможливо і через те, що цей термін охоплює величезне розмаїття інституцій, і через нерівномірність його розвою в різних місцях і в різний час. З огляду на останнє, покладатися на дати — особливо небезпечно. У деяких регіонах типові феодальні реалії, як, скажімо, кріпацтво, існували вже в V ст., а свого апогею феодалізм досяг тільки після розвалу Франкської імперії, причому найсильніший вплив на соціально-економічні інституції він справив не раніше XI — XII ст. Жодний узагальнений опис не здатний охопити всіх обставин життя, хоча за таким розмаїттям реалій видніються певні відносини та тенденції, які можна відбити на прикладах, узятих з переважної частини Західної Європи. Деякі з них увійшли до теоретичних положень і, таким чином, заслуговують на увагу, хоча їхня доля в різних країнах виявилася настільки складною, що це виходить за межі нашої розвідки.

Принцип феодальних відносин полягає в тому, що в період дезорганізації, майже анархії, існування великих політико-економічних одиниць не було можливим. З цієї причини територіальні об’єднання намагалися обмежитися розмірами, що за сучасною або римоімперською міркою виглядали б замалими, але це сприяло їхньому виживанню. Основним економічним чинником стали умовини землеробства, завдяки чому сільська спільнота з належними їй угіддями перетворилася на майже самодостатню [економічну] одиницю. Занепад цієї епохи почався у XII ст. з ростом торговельних міст, хоча найзначніші політичні зрушення феодальних структур відбулися вже після цього. Оскільки єдиним значущим видом багатства виступав грунт, кожний клас, починаючи з королів і кінчаючи рядовими дружинниками, цілковито залежав від продуктів рільництва. А земля перебувала в руках невеликої спільноти, що жила за своїми звичаєвими правилами, причому найелементарніші поліційні функції виконувала та сама сільська громада 1.



1 Опис англійського помістя див.: W. J. Ashley, The Economic Organization of England (1914). Lecture I.



Організація суспільства і врядування була головним чином місцева. На такому підгрунті будувався типовий феодальний устрій. В умовах нескінченного безладдя, найпримітивніших засобів зв’язку /210/ центральна адміністрація не могла здійснити навіть своїх першочергових функцій — захистити життя людей та їхнє майно. За таких обставин дрібний землевласник або незначний окремий господар мали лише один вихід — віддатися під захист когось сильнішого, аби забезпечити собі підтримку. Звідси випливає, що відносини, які формувалися, мали два аспекти: особистіший і майновий. Дрібний господар брав на себе зобов’язання надавати послуги магнатові в обмін на захист, а також відступав йому право власності на свою землю і тим самим обертався на користувача за умови оплати ренти у вигляді служби чи продуктів рільництва. Як наслідок, маєтність і сила магната зростали, а дрібний господар одержував впливового заступника, чиї інтереси, а також обов’язок, полягали в тому, щоб захищати цього дрібного господаря. За схожих обставин такі процеси проходили згори донизу. Король чи абат міг мати зиск із землі, тільки віддавши її користувачеві, котрий, у свою чергу, платив би службою або рентою.


Систему в цілому можна розглядати як таку, що всю землю королівство віддає на потребу королівства, або як таку, коли той, хто служить спільноті, отримує за свою службу винагороду у вигляді продукції цієї землі чи оплати на утримання 1.


Тобто феодалізм за своїми юридичними основами є системою землекористування, згідно з якою право власності на землю замінено на певного виду оренду. Сучасні юристи це подають так:


Практичне володіння полягає в отриманні життєвих благ, здебільшого невідчужуваних, а також — в реверсії (поверненні прав попередньому власнику) чи в отриманні наступних прав, які, в разі наділення ними особи, виступають як наступне отримання життєвих благ 2.



1 Munroe Smith, op. cit., p. 165.

2 Munroe Smith, op. cit., p. 172.



Таким чином, припускалося, що подібна система закріплених законом майнових прав пронизуватиме все суспільство згори донизу і впливатиме на всі головні функції уряду. Тобто, якби ця система землеволодіння послідовно спрацьовувала до свого логічного завершення, то єдиним землевласником залишився б король. Його барони були б тільки орендарями на землях, жалуваних їм за певні послуги, а барони, зі свого боку, тримали б дрібніших орендарів, і так до самого низу, до кріпаків, на чиїй праці стояла вся система. Оскільки типовою формою віддяки за баронство була військова служба, то армією королівства могла бути тільки феодальна армія. Це означало, що кожний орендар повинен був виставляти певну кількість озброєних у визначений спосіб людей, а кожний барон /211/ ставав командувачем своїх підлеглих. Прибутки королівства (окрім тих, що надходили безпосередньо від королівських володінь) мали складатися меншою мірою із загального оподаткування і більшою мірою — з платежів та інших стягнень і повинні були надходити від орендарів в установлених випадках до королівської казни. І врешті, найважливішим пунктом було отримання орендарями разом з землею права чинити суд у своєму баронстві та гарантії невтручання в такі справи королівських чиновників. Теорія феодального права добре виражається примовкою: «Васал мого васала — не мій васал». З очевидних причин королі зволікали роздавати такі гарантії, якщо могли цього уникнути. Так, могутні англійські королі норманського походження наполягали на включенні до присяги на вірність додаткового застереження: «...гарантуючи відданість панові нашому, королеві».

Як наслідок, феодалізм справив надзвичайно сильний вплив на три потужні важелі політичної влади: армію, державні прибутки та суди. У всіх трьох випадках король міг взаємодіяти з великими масами своїх підданих тільки через другі, а то й треті руки. За феодалізму стосунки сюзерена й васала суттєво відрізнялися від стосунків носія вищої влади в державі і його підданого за теперішніх часів. Особистісна сторона таких взаємовідносин, враховуючи наголос на незмінному обов’язкові вірності й пошани васала до свого сюзерена, мала елементи, які дещо нагадують політичну підпорядкованість, хоча це нерідко приводило до того, що відданість королеві нижчих верств відривалася від нього і переносилася на безпосередніх сеньйорів, котрі стояли ближче. З іншого боку, майнові відносини скоріше нагадували угоду, згідно з якою кожна сторона дбала про свої особисті інтереси і брала участь у співробітництві, бо це було корисним для обох сторін, причому право власності короля на землю повинно було в кінцевому підсумку сприяти зміцненню його влади. А щоб зробити висновки, в якому напрямку рухалася вся система, слід бути максимально обережними, бо, фактично, існували різні тенденції.

По-перше, зобов’язання між сюзереном і васалом завжди були взаємні. Звичайно, тут не йдеться про рівноправність, оскільки на васала накладалася загальна вимога вірності та послуху, від чого звільнявся сюзерен. До того ж васалові належало виконувати ясно визначені конкретні обов’язки, а саме: військова служба, участь у сеньйоральних судах, ряд платежів, зумовлених певними подіями, скажімо, переходом землі до спадкоємця. Показово, що ці конкретні обов’язки були обмежені. Наприклад, строк і характер військової служби строго регламентувалися, і за межами цих регламентацій обов’язки васала, якщо бути точним, закінчувалися. З іншого боку, сюзерен зобов’язувався надавати своїм васалам допомогу і захист, а також дотримуватися звичаїв та угод, що застерігали васалові права та гарантії. Теоретично васал міг, врешті-решт, повернути землю і відмовитися від своїх обов’язків, на практиці це виглядало досить ризикованим; крім того, якщо сеньйор утискував права орендаря, останній міг утримувати землю і зректися своїх зобов’язань. Аналогічно, королівська /212/ обіцянка наділити своїх підданих правами, якими користувалися їхні предки за часів королівських предків, була, по суті, схваленням такої домовленості, що вважалася чинною і мала право на подальше існування. У феодальному устрої був елемент взаємності, добровільності та умоглядної домовленості, яка майже цілком зникла у сучасних політичних відносинах. Це рівнозначно тому, якби [сучасний] громадянин, домагаючись політичних свобод, відмовився від сплати податків, що перевищують визначену суму, залишив військову службу, що затяглася понад умовлений строк, або зробив би одне й друге разом. У цьому відношенні становище короля було слабким теоретично і, нерідко, вдвічі слабшим на практиці, і феодальна монархія порівняно з сучасною державою виглядала вкрай децентралізованою. З іншого боку, феодальна система землекористування іноді дозволяла окремому королеві, а надто цілій родині зміцнити свою владу легальними засобами, зокрема такими, як захоплення безгосподарних земель. Поширення влади французьких Капетінгів на початку правління династії великою мірою пояснюється дією феодального права як такого. По-друге, стосунки сюзерена з васалом відрізнялися від стосунків монарха з підданими, бо в них не увиразнювалися відмінності між особистими правами та обов’язками перед державою. Хоча типовим об’єктом феодального володіння була земля, побічно існували й інші можливості. Таке право користування могло бути передано на будь-який об’єкт, що становив певну цінність: оренда млина, стягнення мита, становище урядового чиновника. Вся система державного управління тяжіла до панівних відносин у землекористуванні, і місце в державній адміністрації почало набирати ознак спадковості. Тим самим становище стало передаватися орендареві і його нащадкам на безстроковий термін. Право васала на майно пов’язувалося з відбуттям певних служб перед урядом, а з іншого боку, обов’язок урядової служби виглядав побічним щодо права власності. Це приводило до того, що державний чиновник займав свій пост не через призначення короля, а завдяки тому, що мав на нього право, обумовлене давністю. Його повноваження не делегувалися, а були його власністю; вочевидь, могутність короля великою мірою залежала від його здатності подолати цю тенденцію. Однак ця тенденція посилюється, і це пояснює явно не формальний характер феодальних інституцій. Люди з оточення короля відбували службу при його дворі як частину своїх феодальних обов’язків. Доти, доки їхнє становище було конкретно визначеним, не виникало питань, кого саме вони представляють і з ким із них потрібно рахуватися. Вони не стільки були урядовцями, скільки виконували свої обов’язки, обумовлені угодами. /213/





Феодальний суд


Суд сюзерена і його васалів був типово феодальною інституцією 1. Здебільшого, це була рада, що складалася із сюзерена та його васалів і скликалася для погодження спорів, які виникали між ними з приводу організації даних феодальних взаємин. Надзвичайно цікавий факт: і сюзерен, і васал в разі обопільної впевненості, що їхні права порушено, вдавалися до одного й того ж засобу: зверталися до інших членів суду з проханням вирішити справу. Поняття, що король чи сюзерен може вирішити справу, виходячи за межі власних повноважень, було цілком незбагненним, принаймні для теоретичного обгрунтування судочинства. Вважалося, що хартії звичаєвих прав мають незмінно шануватися. Рішення Генріха II Англійського на процесі 1154 p., виголошене перед членами свого суду, було б добрим прикладом. Процес йшов з приводу права власності на землю, на яку однаково претендували абат монастиря св. Мартіна і Жильбер де Баліоль. Як доказ своїх прав абат представив грамоту, а Жильбер, якому забракло доказів, вдався до софістики, яка зводилася до того, що на абатовій грамоті відсутня печатка. Тоді король Генріх сказав: «Перед Господом Богом стверджую, що коли ти доведеш, що ця грамота сфальшована, то її ціна в Англії становитиме для мене тисячу фунтів». Але Жильбер не зміг нічого довести. Тож король оголосив своє рішення:


Якби монахи на підставі подібної грамоти або іншого свідчення підкріпили свої права на цю садибу — на улюблений мій Клерендои, то я повівся б несправедливо, якби намагався не відступити її у повне їхнє володіння 2.


Таким чином, теоретично кожному васалові феодальний суд гарантував розгляд його справи за участю перів у відповідності зі звичаєвим правом та доречними конкретними угодами й грамотами. Проведення судового рішення в життя виконувалося об’єднаною силою його членів, а в крайньому разі — передбачалося навіть здійснення силового тиску на короля. Шістдесят перший параграф Великої хартії вільностей, де йшлося про права комітету з двадцяти п’яти баронів короля Йоана на примусову реалізацію своїх привілеїв, був спробою легалізувати приневолення короля.



1 Як приклад засідання феодального суду див. протоколи Високого суду Латинського королівства в Єрусалимі: John L. La-Monte, Feudal Monarchy in the Latin Kingdom or Jerusalim, 1100 — 1291 (1932), ch. iv. Схоже, Латинське королівство править за гарну ілюстрацію феодальних ідей, бо його описи, здійснені близько двох століть після заснування, включають і панівні ідеї про функціонування уряду, а ще тому також, що перенесені і запозичені інституції, як правило, краще втілюють теорію, ніж ті, що постали на своїй землі.

2 Adams and Stephens, op. cit. No. 12. /214/




Названі двадцять п’ять баронів сумісно з усім краєм піддаватимуть нас утискам і переслідуванням, застосовуючи всі свої сили і можливості... доки, згідно з їхнім рішенням, не буде відшкодовано всі завдані нами збитки.


Аналогічно право васалів за рішенням суду застосовувати примус до сюзерена для захисту своїх законних свобод зафіксовано в Єрусалимських асизах. За типовою феодальною організацією, король виступав як primus inter pares 1, а суд або король разом зі своїм судом здійснювали сумісне правління, яке в сучасній державі означало б законодавчі, виконавські та судові урядові функції. І в той же час переважно договірні взаємини між членами суду, включаючи й короля, виявляли нахил до того, щоб не допустити концентрації влади взагалі. Вірогідність того, що така система призводитиме до виникнення, так би мовити, законних бунтів, надто очевидна і не потребує пояснень.



1 Перший серед рівних (латин.).







Феодалізм і держава


Хоча змальований стан справ часто-густо існував у дійсності, все ж, вочевидь, він не дає повного уявлення (в теоретичному та практичному сенсі) про середньовічну монархію. Не говорячи вже про нестерпну незручність легалізованих бунтів, чітко договірні взаємини короля з васалами зовсім не вичерпують середньовічної доктрини королівської влади. І теорія, і практика поєднували з нею ідеї цілковито іншого напряму. Пошана й послух, що васал зобов’язувався виказувати своєму сюзеренові, були частиною феодальної присяги на вірність, яка вже сама по собі підносила короля до винятково високого становища в державі. Крім того, ніхто не сумнівався в тому, що король є помазаником Божим і що спротив йому, виключаючи надзвичайні обставини, є справою протизаконною. Висловлювання св. Павла в 13 розділі «Послання до римлян», а також авторитетні твердження Григорія Великого про обов’язок послуху люди ніколи не відкидали в принципі. Врешті, феодальні тенденції, спрямовані на руйнацію державної влади і заміну її мережею приватних стосунків, все ж не поглинули античної традиції res publica, яка дійшла до середніх віків завдяки Ціцеронові, римському праву та отцям церкви. Ідея про те, що державу творить народ, організовує її за своїми законами, а держава через своїх лідерів встановлює владу державних органів, перехрещувалася і поєднувалася з феодальними прагненнями до партикуляризму. Антична традиція вкорінилася з IX по XII ст. в основному завдяки працям церковних авторів. У X ст. про її наявність говорить Гінкмар Реймський, а в XII ст. вона зміцніла остаточно, про що свідчить той факт, що саме під її впливом Джон Солсберійський написав свого Полікрата — перший у середні віки ретельно випрацюваний політичний трактат. Цей твір, хоча й створений /215/ за розквіту феодалізму, несе в собі головні ознаки античного способу мислення 1. В підсумку, завдяки такій державній концепції король ставав чітко визначеною найвищою посадовою особою, бо залишався номінальним виразником суспільних інтересів і, певною мірою, — зосередженням громадянської влади. Саме цей чинник перетворив становище феодального короля на відправний пункт розвитку національної монархії 2.

Змішування двох ідей: тієї, згідно з якою король у взаєминах зі своїми васалами вважався однією з договірних сторін, й іншої, за якою він посідав чільне місце в державі, — можна проілюструвати на прикладі теорій королівської влади, висунутих юристами феодальної доби. Загалом король сприймався як породження того закону, якому підкорявся, але, з іншого боку, всі погоджувалися з тезою: «Жодний припис не може бути скеровано проти короля», — а відтак звичайний процес, взятий до розгляду в його власному, «коронному», суді, не міг піддати короля жодним утискам. Часто цитовані уривки з праці Бректона De legibus et consuetudinibus Angliae 3 демонструють симбіоз цих двох течій:


У королівстві не повинно бути нікого, рівного королеві, оскільки це скасовує положення про те, що рівний не може мати влади над рівними. Тим паче, ніхто не повинен вивищуватися над королем або переважати його могутністю, бо в наслідку його було б принижено перед власними підданими, а підлеглим невільно зрівнюватися з тими, хто має більшу владу. Але й сам король не повинен коритися жодній людині, а повинен коритися Богові та законові, бо закон створює короля. Отже, нехай король віддасть належне законові, як і закон королеві — маєтність і владу, тому що там, де править сваволя, а не закон, — там немає короля 4.


Як слуга Господа Бога, король має бути справедливим і сприймати рішення закону у своїх справах, немов останній підданий у королівстві; у противному разі він стане слугою диявола, і його піддані не матимуть інших засобів, окрім того, що полишать його на суд Божий. Втім, Бректон намагався виплекати думку, що universitas regni et baronagium 5 може, вочевидь, і повинна протидіяти злу, що коїться в королівському суді 6.



1 Див. передмову Джона Дікінсона до його перекладу частини праці: The Statesman’s Book of John Salisbury (1927), pp. XVIII ff.

2 Значення церковної традиції в теоретичному осмисленні історії монархії Капетінгів у протиріччях з феодальною системою влади наголошено в праці: Luchaire, Institution monarchiques de la France sous les premiers Capetienes, 2nd ed. (1891). L. I, ch. I.

3 Про закони і звичаї Англії (латин.).

4 F. 5b. Наведені цитати з подібними прикладами з праць інших юристів феодальної доби див.: Carlyle, op. cit. Vol. III. Part I, ch. IV.

5 Спілка королівської влади і баронства (латин.).

6 F. 171b; Carlyle, op. cit. Vol. III, p. 71, n. 2. /216/



У вартому уваги уривку, тепер визнаному тогочасною вставкою, прямо стверджується доречність застосування примусу до «несамовитого» короля.


Але король має вищого від себе, а саме: Бога. Це стосується і закону, що дав йому трон. А також і суду, яким скликаються графи та барони, причому графи виступають як королівські компаньйони, а той, хто має компаньйонів, має і пана. А якщо король правитиме несамовито, то їм належить приборкати його 1.



1 F. 34; Carlyle, op. cit. Vol. III, p. 72, n. 1. Про цей уривок див.: G. E. Woodbine’s edition of De legibus. Vol. I (1915), pp. 332 f.; F. W. Maitland, Bracton’s Note Book, Vol. I (1887), pp. 29 ff.; Ludwik Ehrlich, «Proceedings against the Crown (1216 — 1377)», Oxford Studies in Social and Legal History. Vol. VI (1921), pp. 48 ff, 202 ff. Про виняткове ставлення Бректона до латинського вислову: «Quod principi placuit» (див. ст. 86) у Е. 107, див.: Mcllwain, op. cit, pp. 195 ff.



Схоже, в наведених уривках і король, і суд показано в двоїстому аспекті. З одного боку, король є верховним землевласником цілого королівства, а суд складається з його орендарів і як інституція має призначення усувати ускладнення, що виникають у договірних стосунках. З іншого боку, король виступає чільним носієм державної влади, що притаманна державі і народові, яку він поділяє зі своїм судом на досить невизначених умовах. У першому випадку король підлягає судовій процедурі на загальних засадах; у другому — жодний припис не може бути спрямовано проти нього, і його відповідальність перед законом повністю лягає на власну монаршу совість. Перший підхід виражає типово феодальну тенденцію до поглинання державної влади приватними відносинами; другий продовжує державницьку традицію, за якою король є найвищим урядовцем. Схоже, такий збіг і змішування двох тенденцій перетворили феодальний суд у ту вихідну форму, з якої у пізньому середньовіччі розвинулися конституційні принципи та інституції. В процесі розмежування функцій урядових органів, як, наприклад, королівських рад, судів тощо, до чиєї компетенції входив розгляд різних справ і, врешті, парламенту, склалися цілком самостійні галузі державної діяльності. Як аргументовано доводить професор Маклвейн, ще в XVII ст. під час громадянських воєн англійці все ще сприймали парламент радше як суд, ніж як законодавчий орган. Завдяки такому розвитку дедалі чіткіше поставала концепція організації державної влади, але сутність цієї влади ніколи не ототожнювалася з особою короля. Коли король став абсолютним правителем, то це було реалізацією швидше новочасних, ніж середньовічних державницьких засад. Середньовічний король у своїх діях мусив заручатися підтримкою своєї ради. Таким чином, суд та деякі його відгалуження, наполягаючи на своїх правах, затримували участь короля у вирішенні певних проблем. Це були витоки, з яких пізніше постали конституційні реалії, такі, як представницька влада, система оподаткування, законодавчі збори, фінансовий контроль та компенсація потерпілим. В Англії принаймні право на схвалення /217/ законів в кінцевому рахунку закріпилося не просто за королем, але за королем у парламенті.











Вибрана бібліографія


Civilization during the Middle Ages. By G. B. Adams. Rev. ed. New York, 1922. Ch. 9.

The King’s Council in England during the Middle Ages. By J. F. Baldwin. Oxford, 1913. Ch. 1.

Origins of tlw Medieval World. By William C. Bark. Stanford, Calif., 1958.

Feudal Britain: The Completion of the Medieval Kingdoms, 1066-1314. By G. W. S. Barrow. London, 1956. Ch. 6, 18.

Feudal Society. By Mark Bloch. Chicago, 1961.

Aquinas’ Search for Wisdom. By Vernon J. Bourke. Milwaukee, 1964.

A History of Medieval Political Theory in the West. By R. W. Carlyle and A. J. Carlyle. 6 vols. London, 1903- 1936. Vol. I. Part IV, «The Political Theory of the Ninth Century»; vol. III. Part I, «The Influence of Feudalism on Political Theory».

«Proceedings against the Crown (1216 — 1377)». By Ludwik Ehrich. In Oxford Studies in Social and Legal History. Vol. VI. Oxford, 1921.

Kingship and Law in the Middle Ages. By Fritz Kern. Transl. by S. B. Chrimes. Oxford, 1939.

The World of the Vikings. By Ole Klindt-Jensen and Svenolov Ehren. Washington, 1970.

Medieval Political Ideas. By Edward Lewis. New York, 1954. Chs. 1 — 2.

The Growth of Political Thought in the West. By C. H. Mcllwain. New York, 1932. Ch. 5.

Constitutional History of England. By F. W. Maitland. Cambridge, 1908. Period I.

A History of the Middle Ages: 284- 1500. By Sidney Painter. New York, 1953. Ch. 4.

«Roman Law». By H. J. Roby. In Cambridge Medieval History. Vol. II (1913). Ch. 3.

Barbarian Europe. By Gerald Simons. New York, 1968.

The Development of European Law. By Munroe Smith. New York, 1928.

«The Beginings of Representative Government in England». By Carl Stephenson. In Medieval Institutions: Selected essays. Ed. by Bryce D. Lyon. Ithaca, N. Y., 1954.

Medieval Feudalism. By Carl Stephenson. Ithaca, N. Y., 1942.

The Early Germans. By E. A. Thompson. Oxford, 1965.

«Foundations of Society (Origines of Feudalism)». By Paul Vinogradoff. In Cambridge Medieval History. Vol. II (1913), ch. 20.

«Feudalism». By Paul Vinogradoff. Ibid. Vol. III (1922), ch. 18.

The Growth of tlw Manor. By Paul Vinogradoff. 2d ed. London, 1911.

«Customary Law». By Paul Vinogradoff. In The Legacy of the Middle Ages. Ed. by G. C. Crump and E. F. Jacob. Oxford, 1926.









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.