[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 17-33.]
Попередня
Головна
Наступна
Частина перша
ТЕОРІЯ МІСТА-ДЕРЖАВИ
1. Контекст політичної теорії
Політична теорія й еволюція людини
Наука останньої третини двадцятого сторіччя дозволяє нам з високим ступенем упевненості характеризувати людину як члена загону тваринного царства, що зветься приматами. Людина, подібно до інших приматів, — а в цьому вона подібна до всіх інших тварин і рослин, — повсякчас стикається з безліччю проблем пристосування до умов життя на нашій землі. Для людини пристосування означає не лише генетичні зміни кольору шкіри, об’єму легень чи здатності терпіти холод, а й відкриття чи винахід способів і засобів взаємин з природою, іншими людьми і, мабуть, передусім, із внутрішньою людиною 1.
Те, що ми називаємо політичною чи соціальною організацією — звичаї, правила практичної діяльності, які з різною мірою послідовності утримують людей разом у взаємопов’язаних групах, — є, певно, найважливішою формою людського пристосування до середовища як навколишнього, так і внутрішнього. Дослідники поведінки людини і тварин роблять висновок про те, що в людини, та й у багатьох видів тварин, організація, суспільне життя є основними засобами біологічного виживання. Людина не має зовнішньої броні, як черепаха, або шпичаків, як дикобраз, але вона має суспільне життя і здатність ефективно організувати це життя з метою виживання.
Саме на цьому тлі й у цьому контексті слід розпочинати розгляд політичної теорії. Політична теорія є, всього-на-всього, людськими спробами збагнути й усвідомити проблеми свого колективного існування й організації. Отож політична теорія є інтелектуальною традицією. Її історія — еволюція людського осмислення політичних проблем протягом певного часу.
Антропологи залюбки характеризують людину як «культурну» тварину, а теоретик зв’язку Маршал МакЛуган називає засоби зв’язку «додатковими можливостями» людини 2.
1 Антрополог Вестон Ла Бар переконливо доводить необхідність розуміння не лише людської потреби пристосовуватися до зовнішнього, об’єктивного середовища, а й потребу пристосовуватися до своїх побоювань, мрій і фантазій. WeSton La Barre. The Ghost Dance (Garden City: Doubleday & Co., 1970).
2 Marshall McLuhan. The Gutenberg Galaxy (Toronto: University of Toronto Press, 1962) and Understanding Medis (New York: McGraw-Hill, 1964).
Політична теорія є частішою тієї культури, яку /19/ людина носить з собою чи в собі. Вона є утвердженням людини, що посилюється такими її додатковими можливостями, як усна мова, письмо, друк і, віднедавна, радіо й телебачення.
Якби ми мусили визначати політичну теорію аж надто широко, як «усяке мислення про політику чи стосовно політики», то нам довелося б включити в неї всі людські думки за всю історію людства, що є, звичайно, справою неможливою. Політична теорія, яку ми маємо на меті розглянути в цій книжці, — це «впорядковане» дослідження політичних проблем, і як таке воно було винайдене у певному місці, а саме — еллінами у країні, яку ми тепер називаємо Грецією. Сталося це протягом п’ятого століття до н. е.
Якщо говорити мовою, прийнятою в біології, то можна сказати, що, власне, як природа в певному місці й у певний час породила ссавців, так і культурна тварина — людина — на певному етапі свого розвитку в певному місці і в певний час започаткувала впорядковане, самосвідоме політичне дослідження. Нам слід дещо продовжити цей еволюційний образ. «Винахід» ссавців природою означає не те, що вся лінія ссавців виникла миттєво й заполонила собою світ, а радше, що було перейдено поріг, за яким украй розмаїтий загін ссавців розшарувався.
За цим порогом — незалежно від того, переступали його раз чи кілька разів, — ссавці розвивалися й поширювалися по всій земній кулі. З цієї перспективи ми могли б говорити про історію розвитку ссавців. У такий самий спосіб ми говоримо про інтелектуальну традицію, про культурну тварину, якій властиве певне продовження людини. Ми говоримо, зрештою, про історію політичної теорії.
Політична теорія й політичні інститути
Політична теорія як «впорядковане дослідження політичних проблем» переважно була тереном письменників-філософів, більшість із яких здобули визнання в галузі філософії й літератури в широкому її розумінні. Отже, Платон, Арістотель, Св.Августин, Тома Аквінський, Гобс, Лок, Руссо, Гегель і Маркс — всі вони видатні постаті в історії західної інтелектуальної традиції взагалі і її політичного аспекту зокрема.
У нашому дослідженні історії політичної теорії ми маємо насамперед усвідомити одну дуже важливу річ, а саме, що наш головний об’єкт вивчення — зібрання писаних праць, а не, навіть якби це було можливим у більш ніж широкому розумінні, справжні політичні інституції, практичні дії та звичаї. Отож міркування літературного й логічного аналізу доконечно будуть важливими, але це не означає, що будь-який політичний твір можна розглядати поза політичною практикою, якій цей твір присвячено.
І політичні інститути, і політичні теорії — складники культури; вони — продовження фізичної сутності людини. Групи людей створюють інститути і звичаї, байдуже, є поруч філософ, який би осмислив їх, чи ні; одначе, /20/ коли Платон чи Лок по суті записують свої міркування з певного приводу, ці міркування почасти можуть стати і стають способами, в які суспільства створюють свої інститути і звичаї.
Політичні інститути й політичні теорії взаємопроникають і зливаються в тому розумінні й тією мірою, що й ті, й ті прагнуть об’єднувати людей, об’єкти й події під певним поняттям спільного добра чи спільного інтересу. Істотною функцією політичної теорії є не лише показ того, чим є політична практика, а й того, що вона означає. Показуючи, що означає практика або що вона має означати, політична теорія здатна змінити те, чим ця практика є.
Ми звикли мислити категоріями «об’єктивних» взаємин між теоретиком і тим аспектом природи, щодо якого він теоретизує. Отож фізик чи хімік в ідеалі уявляється як науковець, який робить абсолютно точні висновки — чи дає абсолютно точну картину — стосовно елементів, атомів чи молекул, до яких він ставиться цілком неупереджено. Тоді виходить, що Галілей просто споглядав, як куля котилася по похилій площині; його присутність не справляла анінайменшої дії ні на кулю, ні на котіння, ні на площину.
Багато філософів науки й самих науковців схильні ставити під сумнів цей суто об’єктивний, зроблений «неупередженим споглядачем» опис взаємин теоретика і природи. Вони припускають, що жодна людина неспроможна пізнати природу інакше, як за допомогою людської мови, інтелектуальних і фізичних знарядь пізнання, а отже, жодна людина не є простим спостерігачем. У будь-якому разі, можна без перебільшення твердити, що політична теорія завжди складно й тонко переплетена з «політичною природою» з тієї лише причини, якщо нема інших, що сама «політична» природа є здебільшого рукотворною.
Якщо це твердження виглядає плутаним, то його, мабуть, може прояснити відповідь на запитання: «Як формується політична природа?» Інститути суспільства, що їх ми називаємо політичними, є утворенням влади й авторитету. Певні інститути в суспільстві вважаються законними органами влади, уповноваженими ухвалювати рішення за суспільство в цілому. (Якби таких інститутів не було в даній місцевості чи в даній групі людей, то важко було б твердити, що там існує справжнє суспільство чи політична спільність). Увага груп та індивідів, чиї інтереси та наміри зачіпатимуть ці інститути, природно, загострюється на постановах, які ухвалюються в інститутах чи інститутами 1. Коли зацікавлені групи чи індивіди роблять кроки до політичних інститутів, то такі дії стають частиною політичного аспекту суспільства чи частиною політичної природи — це матиме слушність незалежно від того, були такі дії переважно фізичними, вербальними чи поєднанням тих і тих.
1 Див. цікаве обговорення суті політичного лідерства як такого, що «вимагає уваги», у праці Lionel Tiger and Robin Fox. The Imperial Animal (New York: Holt, Rinehart and Winston, 1971).
Відбувається те, що люди, роблячи кроки до політичних інститутів, сполучають себе і свої /21/ інтереси з витвореною і твореною політичною природою, а отже, принаймні до деякої міри, стають її частиною.
Таке політичне «сполучення» може спричинятися, і насправді часто спричиняється людьми, які керують політичними інститутами. Певні різновиди державних ухвал, як, скажімо, тієї, що регламентує вміст шкідливих речовин у викидних газах автомобілів, перетворюють це в основі своїй хімічне явище на політичне. Можна навести безліч подібних прикладів, проте головна суть — в об’єднувальному, чи інтеграційному характері політичних інститутів. У цьому розумінні політична природа, щодо якої будуватиме свої теорії теоретик, є різновидом штучної тканини чи мережі, що взаємопов’язує чи сполучає людей, об’єкти й події у спосіб, який зачіпає спільні чи державні інтереси суспільства. Наведений нами приклад акцентує увагу на зв’язках, створених у просторі, проте ми маємо також усвідомлювати, що зв’язки можна створити й у часі, як-от, приміром, коли уряд збирає внески працедавців і робітників у Фонд соціального забезпечення, а потім, через десятиріччя, розподіляє їх у вигляді пенсій.
Досить легко помітити, виходячи з такого розуміння політичної природи, що політичний діяч є чинником інтеграції. Саме він безпосередньо плете політичну тканину й мережу. Політолог споглядає політика та його дії, радить і пропонує йому, що варто робити, а чого робити не слід.
Коли справжній політолог стежить за конкретною політичною практикою й робить зауваження стосовно певного зв’язку, «присутнього» в даній політичній природі, то він, як правило, не просто констатує його наявність. Він також прагне показати, що цей зв’язок означає. Він дошукується причин утворення такого зв’язку, можливого впливу його минулих і потенційних наслідків. Отож, вказуючи на зв’язок і прагнучи висвітлити його значення, політолог активно діє в політичній природі, роз’яснюючи своїм читачам ті чи ті політичні обставини.
З цього боку політолог виглядає надполітиком — він продумує й переконливо подає природу й доцільність чи недоцільність певних зв’язків, для зрозуміння й аналізу яких у завантаженого повсякденною працею політичного лідера може просто бракувати часу. Французький теоретик Монтеск’є, приміром, розглядав сучасний йому британський уряд з позиції розподілу цим урядом його владних функцій. Праця Монтеск’є справила глибокий вплив на авторів американської конституції, розкривши їм очі на значення та доконечність домовленості про розподіл влади. І це навіть попри те, що, як доводили багато дослідників його творчості, Монтеск’є неправильно розумів природу британських інститутів. І все ж таки Монтеск’є як політолог відігравав у політичній американській історії важливішу роль, ніж Корнуоліс чи навіть, можливо, й Вашингтон. /22/
Політична теорія як атрибут західної культурної
традиції
Як випливає з попереднього викладу, політична теорія не є частиною поетичної, музичної чи мистецької традиції. Навпаки, вона переважно асоціюється з філософсько-науковою традицією і стилем мислення. Справді, політична теорія найчастіше характеризується тим, що називають «архітектонічною» позицією, відносно її предмета дослідження. Отож політолог, подібно до архітектора, стоїть «іззовні» споруди. Він бачить її як ціле, планує її розвиток як цілого й коригує той чи той аспект з огляду на успіх цілого.
Філософсько-науковий стиль мислення, частиною якого є політична теорія, бере свій початок, як зазначалося вище, серед тих, кого ми називаємо стародавніми греками. Ми говорили, що політичну теорію започаткували у п’ятому столітті до н. е. Для теперішнього вченого це дуже давно — фактично настільки давно, що порушується питання її релевантності до сучасних проблем. Ми вважаємо тих греків «стародавніми», власне, відповідно до значення нашого терміна. Проте з іншої, і в багатьох відношеннях правильнішої позиції було б точніше називати їх «новітніми», якщо вже не цілком сучасними. Розгляньте таблицю на с. 23.
Золоту добу Афін, або Періклову добу, на яку ми позираємо з трепетом, правильно буде вважати початком європейської цивілізації — чи, як ми тепер звикли казати, західної цивілізації, — але якщо ширше глянути на історію людства, то розквіт Афін був радше запізнілою й периферійною подією. Досить легко збагнути, що наше двадцяте століття від Періклової доби віддаляють 2400 років, але так само важливо зрозуміти, що Перікла віддаляло майже стільки ж років від тих, хто спорудив велику піраміду Хеопса, від людей, які мали украй складну математичну астрономію й будівельну техніку 1.
Греція — місце, де європейці контактували з цивілізацією стародавнього Переднього Сходу, і саме там людина переступила поріг науки, філософії та політичної теорії. Теперішня західна людина, почасти завдяки своїй провінційності, судить Платона, Арістотеля і грецьку науку та філософію загалом, протиставляючи їх лише сучасній західній науці і майже ніколи тому, що було раніше 2.
Для розуміння природи політичної теорії як продовження людини треба розглядати її в тому контексті, в якому вона розвивалася. Отже, нам слід зробити дві речі, перш нілс розпочинати в наступному розділі розгляд грецького міста-держави, яке правило за безпосереднє середовище для Сократа і Платона.
1 Див. Peter Tompkins. Secrets of the Great Pyramid (New York: Harper and Row, 1971).
2 Таке саме зауваження можна зробити й щодо християнства. Сьогоднішній інтелектуал протиставляє християнське вчення теперішньому науковому раціоналізму і рідко розглядає його в контексті стилів міфологічного мислення, з якими це вчення змагалося на початку.
Ми маємо встановити щабель для появи грецької /23/
/24/
цивілізації і дослідити, бодай коротко, інтелектуальний стиль і форму, що перелупали винайденню філософії та політичної теорії.
Розвиток цивілізації до греків
Археологічні дослідження протягом останніх кількох десятиріч, — а ці дослідження ще але ніяк не завершені, — значно розширили наші знання про стародавній світ. Хоча, за твердженням деяких дослідників, людина з’явилася вперше в Африці 1, вирішальний поріг становлення цивілізації, що є важливим моментом для нашого викладу, було пройдено десь близько 6500 року до н. е. на Передньому Сході. Тут людина — мисливець, збирач, пастух — вперше й у дуже природний спосіб стає землеробом. Відтоді прості методи обробітку землі постійно географічно поширювалися, аж до 3000 року до н. е., коли хліборобські сільськогосподарські громади можна було знайти на узбережжі Північної Африки, в Європі й Індії, на всьому Іранському плато й у Середній Азії.
Землеробство переростало в цивілізацію лише за конкретних сприятливих обставин, розвиваючись у заплавах великих річок. Найперша, очевидно, виникла в долині між Тигром та Євфратом. За визначенням цього терміна, цивілізація передбачає певну суспільну, колективну діяльність і потребує її, коли пройдено рівень натурального господарства. Очевидно, що більша плодючість грунту внаслідок весняних повенів великих річок могла забезпечити надлишок сільськогосподарської продукції, завдяки якому створювалися умови для характерних «цивілізованих» форм людської діяльності.
Мабуть, важливішим, ніж просте збільшення плодючості землі, було те, що заплави були тим середовищем, де людина могла використовувати властиву їй винахідливість для побудови складної системи зрошення. Іригаційні проекти потребують узгоджених зусиль у великому масштабі, а це означає появу розпорядників, «менеджерів». Ними, як правило, були жерці, вожді чи військові ватажки, які, очевидно, мали певні права на надлишок продукції, одержаний завдяки зрошенню. Щойно цей надлишок потрапляє до рук керманичів, то виникає можливість наймати не лише копачів зрошувальних каналів, а й ремісників, митців чи музикантів, тобто професіоналів, які присвячують своє життя вдосконаленню й розвиткові діяльності, що завжди була характерно людською, до рівня, який ми називаємо цивілізованим.
1 Див. Robert Ardrey. Afrikan Genesis (New York: Atheneum, 1962); L.S.B. Leakey, «The Origin of Genus Homo», in Sol Tax ed. Evolution after Darwin (Chicago: University of Chicago Press, 1960), II, pp. 17-31; Bjorn Karten. Not From the Apes (New York: Pantheon Books, 1972).
Отже, не випадково, що одне з найважливіших знарядь людини — письмо — було винайдено близько 3100 року до н. е. цивілізацією шумерів, /25/ яка постала завдяки надлишкові сільськогосподарської продукції в межиріччі Тигру і Євфрату.
Просте натуральне господарство, ймовірно, невпинно поширювалося з Переднього Сходу в Африку, Європу та Азію. Як тільки було набуто основних сільськогосподарських навичок, вже не виникало якихось особливих проблем, пов’язаних з нарізанням нових полів. За наявності мінімально придатних грунту і кліматичних умов, з часом міг розвинутися безперервний сільськогосподарський пояс. Цивілізація, у своїй оригінальній формі, була, одначе, зовсім іншою, оскільки пов’язувалася з конкретними умовами. Цивілізація мусила перестрибувати з однієї заплави в іншу, але фактично існує мало місць з подібними умовами. Тим часом як уздовж менших річок виникало багато міст 1, які могли недовго відбиватися від навал гірських чи пустельних варварів, з великих річок лише Ніл та Інд (суміжні з Переднім Сходом і яких шумери могли досягти морем) могли підтримувати життя великих цивілізованих хліборобських громад. Ймовірно, долина закаспійських річок Окс та Яксарт (Амудар’я та Сирдар’я) була ареною паралельного розвитку, але поки що мало відомо про цей регіон. Пізніше те саме відбувалося на берегах Жовтої річки (Хуанхе) в Китаї, а ще пізніше на берегах річок теперішньої Камбоджі.
З часом неминуче виникали істотні контакти й конфлікти між цими високорозвиненими річковими районами та їхніми сусідами, які перебували на примітивнішому рівні розвитку. Елементи цивілізації мали тенденцію до поширення. Коли жадання розвитку серед довколишніх варварів прибрало форми збройної навали на цивілізовані землі, опір їм став доконечним, але був не завжди успішним. Політична ситуація у долині Тигру та Євфрату постійно мінялася протягом періоду від 3000 р. до н. е. до 1700 р. до н. е.; загальною моделлю розвитку було поширення цивілізації в північному напрямку в міру того, як послідовні хвилі варварів спершу нападали на іригаційні цивілізації, а потім поглиналися ними. Отолс близько 3000 р. до н. е. політичним центром був Шумер, розташований дуже близько від річкового гирла, а 1700 р. до н. е. центр перемістився на багато миль північніше до Вавилону під гегемонію амореянського «варвара» Хамурапі.
Хоча про цивілізовані народи, що жили понад Індом, відомо набагато менше, вони також, певно, мали свої проблеми з довколишніми народами, які за ступенем свого розвитку стояли нижче і яких ми сьогодні називаємо «варварами». А ось єгиптяни були порівняно ізольовані на своєму Нілі, а отже, могли виробити порівняно усталений стиль життя й мислення. Єгипетський стиль мислення дуже контрастує з грецьким стилем, що, як відомо, призвів до винаходу філософії.
1 Приміром, Єрихон на Йордані пережив розквіт за 2000 років до часів Старого Заповіту.
Невдовзі ми повернемося до нього, /26/
/27/
та спершу нам слід з’ясувати обставини, за яких греки вийшли на світову сцену.
Починаючи десь від 1700 р. до н. е., хвиля завоювань з півночі відкрила нову фазу розвитку людства. Люди, які розмовляли мовами з однієї — індоєвропейської — мовної сім’ї, вторглися в долину Інду й зруйнували тамтешню цивілізацію. Вони рухалися на Передній Схід, де, зрештою, ставши на чолі союзу місцевих племен, завоювали Єгипет. На Заході індоєвропейська мова була ранньою формою грецької, і саме ці воїни, які говорили спорідненою мовою, вторглися в Аттику та Пелопоннес.
Ці завоювання, що тривали майже двісті років, разюче змінили ситуацію на Передньому Сході. Єгипет вже не міг залишатися ізольованим, і після падіння стародавніх культурних та географічних бар’єрів утворилося те, що, либонь, можна назвати космополітичною цивілізацією, до якої входили Єгипет, Месопотамія і все, що було між ними. Тим часом як єгипетські та месопотамські культурні, інтелектуальні й політичні стилі залишалися могутніми й певною мірою відокремленими одна від одної, все ж таки в період між 1500 та 500 р. до н. е. спільне «велике суспільство» стало поширюватися з Нілу на Тигр та Євфрат і далі. Саме на початку цього періоду — бл. 1200 р. до н. е. — вождь пустельного племені, вихований і навчений єгипетськими жерцями, вивів свій народ з Єгипту через Сінай до краю обітованого. Приблизно в той самий час інша група семітів на околицях між Єгиптом та Месопотамією, очевидно, неспроможна навчитися складних єгипетського та месопотамського стилів письма, спростила письмо до двадцяти — тридцяти знаків, які передавали основні звуки, і в такий спосіб винайшла абетку 1. Майже водночас нова хвиля грекомовних варварів, дорійців, накотилася з півночі. Троянську війну, описану Гомером в «Іліаді», як правило, датують 1184 р. до н. е.
1 Єгипетські ієрогліфи та месопотамський клинопис зображували не звуки, а, як у китайській, складне сполучення понять, речей, складів та звуків. Абетка виявилася набагато гнучкішою й придатнішою. Щодо цієї проблеми див. Thomas Landon Thorson, Biopolitics (New York: Holt, Rinehart and Winston, 1970), pp. 156-160.
У першій половині першого тисячоліття до н. е., тим часом як на Передньому Сході і далі відбувалося космополітичне об’єднання, наближаючись до справжнього політичного об’єднання за правління персів бл. 500 р. до н. е., майбутнє розвішалося у формі трьох периферійних цивілізацій: Китаю, який дав Конфуція, Індії, яка дала Будду, і Греції, яка в кінцевому підсумку дала Сократа, Платона й Арістотеля.
Розглядаючи перську гегемонію на Передньому Сході за царювання Кіра та Камбіса (незадовго перед 500 р. до н. е.), історик Уїльям Г. МакНіл робить висновок:
З досягненням гегемонії персів політичний розвиток стародавнього Сходу наближається до свого логічного, якщо не історичного завершення. Стародавній цивілізований світ було об’єднано під єдиним /28/ правлінням; варварський світ був шанобливо настрашений побаченим у завойованих. Але на своїх північно західних кордонах перси зіткнулися з проблемою, яку вони виявилися неспроможними розв’язати. Ще до доби Кіра гроно невеличких грецьких міст-держав почало створювати цивілізацію, яка, запозичуючи у Сходу багато його елементів, однак, якісно глибоко різнилася від нього. Ця цивілізація невдовзі стала провідною зіркою для варварських народів Македонії, Фракії та Південної Росії 1 і почала викликати захват навіть у Персії. Ще 479 р. до н. е. грецькі перемоги в битвах при Саламіні та Платеї змусили персів перейти до оборони. Через півтора століття еллінізовані македонці та їхні грецькі союзники вторглися в Перську імперію і зруйнували її (334 — 330 pp. до н. е.), вливши в такий спосіб нову дуже потужну культурну силу у стародавню цивілізацію Переднього Сходу.
Піднесення грецької цивілізації від статусу периферійного паростка Переднього Сходу до рівня (і навіть вище) стародавнього центру означає фундаментальну поворотну точку в цивілізованій історії. Доба панування Переднього Сходу, таким чином, завершувалася; розпочалися складні культурні взаємини між основними цивілізованими суспільствами Європи, Переднього Сходу, Індії та Китаю. В Євразії утворилося щось подібне до рівноваги культур, рівноваги, яка тривала аж до 1500 року нової ери, коли Європа розпочала насаджувати нове панування над народами й культурами світу.
Будь-яка гадана дата завершення панування Переднього Сходу, звичайно ж, має бути умовною. Одначе, 500 р. до н. е. — зручна кругла цифра, час найвищої моці та престижу Персії на грецьких та індійських кордонах стародавнього східного світу напередодні іонійського повстання 499 р. до н. е., коли було кинуто виклик могутності великого царя. Крім того, близько 500 р. до н. е. цивілізації Греції, Індії та Китаю вже набули більшості зі своїх характерних ознак. Виникли грецькі мистецтво й філософія; водночас Конфуцій у Китаї і Будда в Індії формували те, що потім виокремлювало Китайську й Індійську цивілізацію 2.
1 Автор, очевидно, має на увазі народи, які на той час жили на території сучасної України. (Приміт. ред.)
2 William H. McNeill. The Rise of the West (Chicago: University of Chicago Press, 1963), p. 116.
Винахід політичної філософії
Слід наголосити, що Греція була віддаленою від Єгипту й Месопотамії, але не ізольованою від них. На відміну від Індії, яка була в основному /29/ ізольованою, та Китаю — майже цілковито відокремленого. Китайці, хоча й розпочали пізніше, однак, здається, багато в чому повторили фази розвитку, через які пройшли Єгипет і Месопотамія. Отож є істотна схожість між китайським імператором і його владарюванням і месопотамським імператором чи єгипетським фараоном і їхнім владарюванням. А ось греки, схоже, зробили дещо фундаментально відмінне. Вони, кажучи запропонованою вище еволюційною мовою, переступили поріг розвитку людства.
У Греції політика почала відрізнятися від релігії, а філософія і/чи наука почала відходити від міфу. Таке розмежування сучасна західна людина сприймає аксіоматично. Ця різниця навіть сьогодні набагато відчутніша на Заході, ніж на Сході, і це не випадково, адже саме західна людина, а не східна, є прямим культурним спадкоємцем греків.
У теперішньому світі можна легко провести розмежування між тим поясненням проходження сонця по небу, яке описує його як вогненну колісницю, що мчить певним небесним шляхом, і поясненням, згідно з яким Сонце — велетенська, неймовірно гаряча куля газу, яка видається нам такою, що рухається завдяки обертанню Землі навколо своєї осі. Перше пояснення — міфологічне, друге — наукове.
Міф має форму оповіді: колісницю тягнуть вісім коней або чотири бики; нею править певна конкретна особа; її ковтає велетенський птах (під час затемнення), але ненадовго. Наукова форма — це абстрактний принцип, точний об’єктивний опис. У суворо науковому поясненні немає місця особистості. Треба запам’ятати, що у справжньому міфі оповідь — це не символічне пояснення, а буквальний опис. Для стародавніх єгиптян сонце не заміщало й не репрезентувало бога, ним не керував якийсь всемогутній, але невидимий бог (якого відкрили іудеї), сонце (Ра) було богом. Характерна риса сучасної свідомості — спроможність явно творити «міф» з метою вплинути на інших людей (як, приміром, це зробив Платоп у «Державі»). У своєму первісному розумінні міф є буквальним описом. Антропологія та казки для дітей змушують нас розглядати міфи всього-на-всього як зібрання наївних, фантастичних оповідань. Одначе є свідчення, що стародавні єгиптяни і певною мірою стародавні месопотамці, маючи здебільшого міфологічні уявлення про взаємини людини, землі та неба, на ділі досліджували цей предмет за допомогою надзвичайно точних і складних методів.
Стародавні астрономи Єгипту та Месопотамії спостерегли, що всі зміни на небі відбуваються у небесній смузі завширшки 14 градусів — довкола того місця, яке астрономи називають площиною екліптики. Сонце, Місяць і планети рухаються по небу в цій смузі, тим часом як решта неба відіграє роль «небесного склепіння», під яким відбувається вся ця діяльність. На цім смузі розміщені знайомі зодіакальні сузір’я — звідси й астрологічні вирази, як-от, скажімо, «Юпітер сходить у Стрільцях». Пояснення руху Сонця, Місяця та планет у різних сузір’ях було міфічним, зате /30/ спостереження за небесними світилами й обчислення їхніх траєкторій здійснювалися за допомогою точних і дуже складних математичних методів.
Ці обставини спричинилися до появи вкрай складного окультного релігійно-наукового набору вчень, що оберігався жерцями. Жерці знали математику, астрономію (яка фактично є тим, що ми назвали б астрологією), володілії складним стилем письма і тлумачили міфи.
Згідно з наявними свідченнями, для представників цивілізацій річкових долин їхні річки були земним віддзеркаленням або земним варіантом екліптики чи шляху сонця по небу. Їхнім царем було сонце, яке являло собою певну божественну особистість. Люди сполучали земне царство з небесним за допомогою веж-храмів (Вавилонська вежа і, мабуть, піраміда Хеопса є тому прикладами). Греки називали ці вежі-храми «омфалосами» (у перекладі з грецької — пуп, або осереддя). Мабуть, вони мали правити за своєрідну пуповину, що з’єднувала небо й землю. Легко помітити тут міфічну начинку, а проте астрономічно-математична точність і складність будівництва, розташування веж, календарі, астрономічні записи свідчать про куди істотніший прогрес, якого не змогли досягти греки зі своїм «науковішим» підходом. Деякі вчені припускають, що Єгипет було ретельно обстежено й сплановано відповідно до небесного зразка і що велика піраміда Хеопса була астрономічною обсерваторією й точною моделлю Північної півкулі! 1
1 Див. Tompkins. Secrets of the Great Pyramid.
Попри все безладдя й недосконалість, характерні для історії стародавнього Переднього Сходу, все-таки можна розрізнити певну політичну модель. Політичний лад зосереджено в богові-цареві, його підтримують і оточують жерці-бюрократи, які тлумачать світ за допомогою міфу, що вдосконалився до математичної астрономії-астрології.
Варвари-греки спілкувалися з цією цивілізацією та її стародавньою мудрістю наприкінці життя цієї цивілізації, коли зеніт її розвитку був давно позаду. Точнісінько так, як вони навчилися писати, використовуючи абетку, яка є надзвичайно спрощеним варіантом клинопису чи ієрогліфів, греки сприйняли і зрозуміли силу небесного, математично-геометричного, «природного» обгрунтування для політичного ладу. Але вони перейняли цей стиль мислення у деміфологізованій формі. МакНіл доводить, що греки співвідносили свої головні суспільні інститути, поліси або міста-держави (які розглядатимуться грунтовніше в наступному розділі) з космосом.
Спілкування зі східними та варварськими суспільствами познайомило іонійців з розмаїттям тодішніх релігійних доктрин; і хоча вони переросли Гомерову теологію, іонійці зберегли його концепцію безособистісної і невблаганної Долі, яка тяжіє і над богами, і над людьми, в кінцевому наслідку керуючи ними. Але по-справжньому вирішальний чинник повертає нас безпосередньо до міста-держави. /31/ В Іонії шостого століття людські справи досить успішно регулювалися неупередженими, одноманітними, доконечними і — слід сподіватися — справедливими законами. Зрозуміло, закони природи, що їх, на думку іонійських філософів, вони могли простежити у Всесвіті в цілому, мали разючу схожість із законами міста-держави, які, напевне, хоч і невидимо, керували їхнім власним особистим життям. Отже, початки грецької філософії можна розглядати як наївну, проте надзвичайно плідну проекцію на космос метушливого, але впорядкованого світу міста-держави.
Перші мислителі, як греки, так і варвари, так само у думках переносили своє соціальне середовище на космос. Але майже в усіх ранніх суспільствах люди були підвладні примхам природи, деспотичній волі своїх верховників або, найчастіше, і першому, і другому водночас. Поки харчування суспільства залежало від примхливої погоди, загальний добробут від гарного настрою якогось далекого вседержителя, а саме життя постійно залежало від випадкової арифметики навал і чуми, будь-які уявлення про Всесвіт, які не акцентували б нерегулярної і пепередбачуваної природи речей, були б, очевидно, безглуздими. Однак у квітучих і незалежних містах, таких, як, скажімо, Мілет, життя й добробут громадян залежали переважно від їхньої власної узгодженої діяльності, яка регулювалася законом. Локальні неврожаї почасти перестали бути надто страшними, коли кораблі, торгуючи з далекими краями, почали привозити зерно для потреб міста. Жоден далекий монарх не мав влади над долею мілетійців. Навіть наслідок війни залежав переважно від уміння й дисципліни солдатів-громадян. Отож поліс був буфером між його членами і примхами природи, він надягав гаму вальну сорочку на деспотичні поривання суддів трибуналу галеастів і правителя, і, через військову муштру, йому навіть вдалося зменшити ризик війни до мінімуму. Громадянин такого міста був настільки вільним, наскільки людина може бути вільною від корення чужій волі; проте його життя суворо обмежувалося законом. Отож навряд чи буде несподіванкою, що кілька схильних до розмірковувань громадян уявили собі, наче Всесвіт може керуватися подібно до поліса. А втім, цей неймовірний здогад помітно вплинув на всю наступну грецьку (і європейську) думку. Це було вельми дивовижно; та куди дивовижніший той факт, що, попри все розмаїття окремих явищ, закони природи все ж таки, здається, існують 1.
1 McNeill, op.cit, pp. 214-215.
Саме в полісі починалася політична теорія, і саме поліс ми тепер розглянемо. /32/
/33/
Вибрана бібліографія
African Genesis. By Robert Ardrey. New York, 19G2.
Before Philosophy. By Henri Frankfort et. al. Harmondsworth, 1941.
Political Philosophy and Time. By John G. Gunnell. Middletown, 1968.
The Gost Dance. By Weston La Barre. Garden City, 1970.
Not From the Apes. By Bjorn Karten. New York, 1972.
The Gutenberg Galaxy. By Marshall McLuhan. New York, 1964.
The Rise of the West. By William H. McNeill. Chicago, 1963.
Evolution after Darwin, vol. II. Edited by Sol Tax. Chicago, 1960.
Biopolitics. By Thomas Landon Thorson. New York, 1970.
The Imperial Animal. By Lionel Tiger and Robin Fox. New York, 1971.
The Fabric of Heavens. By Stephen Toulmin and June Goodfield. London, 1961.
Israel and Revelation. By Eric Voegelin. Boston Rouge, 1956.
Politics and Vision. By Sheldon S. Wolin. Boston, 1960.
